БАРКАРОЛИ

Мій дядько колись викладав в університеті африканським студентам. І заради цікавості, бо викладав він аж ніяк не міжнародні відносини і не соціологію, провів імпровізоване опитування: "Що вас найбільше вразило в нашій країні?"

Відповідь, яка найбільше вразила самого дядька, була:

- Чому ви їсте кормові банани?

Пропоную взяти з нього приклад і попригадувати ось такі казуси зі знайомими іноземцями. В моїй фірмі декілька років працювала японка, яка варта окремого оповідання, особливо в той момент, коли наші офісні жартівники поздоровляли її зі століттям Цусімської битви. Але її висновок після шести років поневірянь в Україні теж був для мене несподіваним.

- Коли повернуся до Японії, в мене вдома обов'язково буде стіл.

Головне, що вона вподобала в наших звичаях, - це традиції застілля з десятками страв та напоїв на столі, щораз іншими тостами, розмовами - і так на декілька годин, не встаючи з-за столу. Такого вона не бачила ніде, хоча світом помандрувала достатньо, але на жодні "парті" наші застілля не схожі. Тож ми для неї - країна столів.

Забігаючи вперед, можна ще повідати, що в себе вдома вона в результаті заробила репутацію жінки, що сильно закладає за комір, бо у барі навчала співробітниць пити холодну(!) горілку одним ковтком (!). Жах.

Він був міською дитиною, а значить - дитиною російськомовною. Але вчився в українсько-англійській школі, а це у 80-ті було останнє місце в Києві, де ще можна було почути українську мову. Отож мову він знав гарно, попри те, що зірок з неба не хапав. Але ледь не став бандитом у 90-ті. Отримати  диплом бандита йому не дав однокласник, який у ту пору вже став прокурором, а сиділи вони колись за одною партою. Тож сісти на нари однокласник-прокурор йому не дозволив, і він успішно перекваліфікувався на співробітника охоронної фірми.

І ось через 25 років вони зійшлися на зустрічі однокласників в Голосіївському паркові, в ресторані.  Прокурор (вже колишній) і недо-бандит швиденько мекнули і заговорили про своє на своїй прокурорсько-бандитській мові, яка у прокурорів і бандитів підозріло однакова. Пом'янули, між іншим, незлим тихим словом свою вчительку української мови, яка  коштувала усіх прокурорів і бандитів міста Києва разом взятих, і вколочувала правило дев'ятки в їхні голови щедрими ляпасами й потиличниками. Отож не дивно, що розмова скотилася до філологічних проблем.

- Повбивав би, - сказав недипломований бандит. - За суржик повбивав би. "Слідуюча зупинка парк культури імені Рильського!" Або "наступна зупинка", або "следующая остановка"! Я з водіями маршруток тепер принципово тільки українською розмовляю, щоб їм стало соромно за своє жлобство. ПонаїздИли!

- Не остановка, а останівка! - "виправив" прокурор. Усі зареготали. І почали говорити про щось інше. Але не ця парочка. Увесь час, поки йшли посиденьки, вони пригадували українську мову правило за правилом, докладно, з номерами параграфів, і за них випивали, спустошивши таким чином дві пляшки "Немирова". Тож коли ми полишили ресторан і пішли гуляти парком, парочка ще не заспокоїлася, і заходилася перевіряти знання української мови у відпочивальників на всіх зустрічних лавочках.

- Дівчата, котра година? - питав недійсний бандит.
- Що значить "бєз пяті восємь"? Може "за п'ять хвилин восьма"? - тут же підключався прокурор.
- Дівчата, ви що, нетутешні?

Від перевірки не порятувався ніхто, хто мав необережність зустрітися о цій порі на цій алеї, навіть черговий наряд міліції.

- Параграф 43, пункт 1, Вимова губних приголосних на кінці слова. Ніякого пом'якшення! Багато не обіцяю, але три роки гарантую, - обіцяв прокурор якимось патлатим жевжикам ПТУшного вигляду з пивом та насінням.

- Не три кіла гречки, а три кілограми гречки, - повчав бандюк якихось улюблениць Черновецького у плетених беретах на наступній лавочці.

- Коли чуєш ""Слава Україні!", треба відповідати "Героям слава!" - пояснював прокурор якомусь ботану в окулярах. Ботан виявився шотландцем.

- Чому без спідниці? - одразу спитав бандюк англійською (вчителька англійської в них була теж нічогенька), і не відчепився від гостя столиці, поки той впевнено не  навчився славити наших героїв.

Отож, я тепер не переймаюся за чистоту нашої солов'їної мови, принаймні в районі Голосіївського парку, якщо той суржик вже дістав навіть таких терплячих та бувалих людей, як київські бандюки та прокурори.

Колега робила доповідь про метричні й неметричні шкали вимірювання в дослідах. Між іншим довідався про таке.

У шкалах вимірювання, принаймні у їх зручності, багато важить, що саме прийнято за нуль, і з яких міркувань виходили, щоб визначити інтервал вимірювання.

Ось з Цельсієм усе зрозуміло і зручно. 0 - точка замерзання води, 100 - точка закипання води. Ціна градуса визначена, виходячи з цього діапазону. Зручно.

Фаренгейт же хотів за 100 градусів прийняти температуру тіла людини. Теж зручно. Було б. Бо для дослідів він використовував власну дружину, яка саме в той час хворіла. І 100 градусів Фаренгейта відповідає 38 градусам Цельсія, а нормальна температура тіла, таким чином - 97,9 градуса.

Боже, бережи дружин фізиків :)

В дитинстві дуже вразила книжка чеських міфів і легенд. Книжка перекладна, російською, з дуже гарними ілюстраціями - замки, легендарні воїни, ліси, олені, кабани, пейзани тощо. І ось лише зараз, у зв'язку з діяльністю любої НЕК, зрозумів, що чеську книжку було безжально відцензуровано.

Перша легенда починалася з того, що жили були ДВА брати: Чех і Лех... Яким же було моє здивування, коли вже в зрілому віці довідався, що насправді братів в тій легенді було ТРИ: все ті ж плюс Рус. Отакої, якийсь радянський цензор відібрав особисто у мене пів-Європи родичів, підсунувши натомість в якості рідні узбеків та туркменів.

Ну так, Празька весна, Солідарність. Цензура вирішила нас  з родичами розлучити. За те зараз почуваюсь як індійському кіні, коли Зіта знаходить Гіту.

А ви кажете - мораль.

Боян 1805 року, але до мене дійшов тільки зараз.

Засновник Харківського університету Василь Каразін вимушений був відкрити в щойно заснованому університеті відділення "Артилерія", щоб йому було легше збирати пожертви з харківського дворянства. Так і бачаться тодішні губернські меценати, які силкуються розібратися, на що саме настирний Каразін пропонує зробити внесок, впираються поглядом в знайомий рядок "Артилерія", розуміють, що справа, значить, корисна й лізуть за гаманцем.