БАРКАРОЛИ

Питання руба. Що спільного між цією книжкою і українським літературознаством? Або навіть не так - з українською класичною літературою. Гугліть на здоровля. Радьтеся в коментах. Питання здається мені непідйомним навіть для Онотолєя Васєрмана.

Ми часто забуваємо, що шедеври світової літератури виникають не на порожньому місці, а виростають на "перегної" масової літератури свого часу, яку всі естети й сноби беззаперечно лаяли й вважали низьким стилем.

Якщо вже попередній допис був про Мелвілла, то його "Мобі Дік" - логічний фінал цілого десятиліття домінування мариністики в американській літературі, що навіть дало привід критикам назвати 1840-ві роки "ревучими сороковими" - за розповсюдженою серед моряків назвою району світового океану в Південній півкулі, що славиться своїми штормами. А почався весь цей бум з автобіографічної книжки автора, чиє прізвище я вже забув, яка називалася "Десять років простим матросом".

Гоголевський "Вій" виріс на гумусі десятків низькопробних оповідок про малоросійських відьм.

Котляревський - на бурсацькому фольклорі й вертепах. І таке інше, і таке інше.

В дуже симпатичній мені теорії Віктора Шкловського це явище названо "канонізацією молодших жанрів", через яку і відбувається розвиток літератури. Тобто Мелвілл, Гоголь, Котляревський не просто написали в сучасному їм низькому жанрі, а зробили це настільки гарно, що краще них зробити це вже неможливо, і не потрібно. Вони підсумували певний період розвитку літератури і низький стиль зробили класикою. Амінь.

Тобто, поціновувачі традицій, наслідувачі й епігони класиків займаються від початку безнадійною справою, що гарно показала таж котляревщина в українській літературі. Стільки наслідування і жодного притомного твору, що хоча б віддалено наблизився до "Енеїди".

Перекладаю для фантастів. Сай Фі вже давно канонізовано, писати наукову фантастику, наче живеш досі у 70-ті, безперспективно. Фентезі, як молодший жанр, що відгалужився пізніше, зараз на піку, але теж вже сходить зі сцени, майбутнє за яким-небудь кібер-панком чи стім-панком, а можливо й за ще більш низьким жанром, наприклад - тролінгом на сторінках "Української правди".

Як гарно сказав Шкловський, "наслідування в літературі йде не від батька до сина, а від дядька до небожа".  Олександр Блок канонізував низький і осміяний циганський романс. Розанов зробив письменницькі нотатники фактом красного письменства, а не додатками до повного зібрання класиків.

Якщо поглянути під цим кутом зору на сучасну українську літературу, то Світлана Пиркало займається канонізацією колонок кулінарних рецептів в глянцевих журналах, а Андрухович - туристичних путівників.

А ви вже знайшли для себе підходящий низький жанр?

Виявилося, що в нас намалювався відносно новий жанр сучасної прози - світ дорослих очима дитини. Як би це полаконічніше висловити. Поки надумалось таке:

- інфантильний роман
-кіндер-проза

Кого цікавлять конкретні представники, скажу, коли в них нарешті вийдуть їхні багатостраждальні книжечки :)

Втім, про всяк випадок. Таню й Аню, який варіант вам більше до вподоби? :)

А вам не здається, що весь Гаррі Поттер - то підліткова копія "Чарівника Земномор'я" Ле Гуїн?

Вже вкотре прагматичні речі вимагають абстрактного теоретизування.

Хочу створити логічне меню сайта, що описує сучасну українську літературу за жанрами. Публікую його частину в надії не те, що місцеві жежешні літературні ботани мені допоможуть довести його до ладу. Звертаю увагу на те, що класифікуємо не сучукрліт, а сучасну літературу усіх напрямків, шкіл і навіть мов. Тобто російськомовні опуси про політиків, написані самотужки, як в Турчинова, чи  літературними неграми, як в усіх інших, теж мають знайти свою комірку.

Чернетку публікую тому, що було б гарно

1) вказати на недоліки й помилки структури (дерево), які пункти зайві, які слід поширити
2) підібрати під те, що є, хоча б одну книжку й автора. Пишіть авторів в коментах, а я вноситиму виправлення в сам текст

Проза

Великі прозові форми

§         Детективний

o       Жіночий детектив

o       Ретродетектив

o       Містичний детектив

o       Поліційний

o       Іронічний детектив

o       Міфологічний детектив

§      

§         Історичний

o       Стародавній світ (Кожелянко, «Третє Поле»)

o       Середньовіччя (Н.Байдаченко «Данс Макабр»)

§         Давньоруський (Загребельний, «Смерть у Києві»)

o       Історія нового часу

§         Козацький

o       Новітня історія

§         Громадянська війна

§         Друга світова

§         Міжвоєнні часи

o       Альтернативна історія (Кожелянко, «Дефіляда»)

 

 

§         Жіночий

§         Антиутопія

o       Апокаліптична

o       Соціальна

o       Техногенна

§         Містичний

§         Жахів

§         Фантастичний

o       Фентезі

§         Толкієністський

§         Слов’янське фентезі

§         Українське фентезі

o       Наукова фантастика

§         Космічний

·        Космоопера

·        Позаземні контакти

§         Океанський

§         Роботехніка

§         Машини часу

§         УФОлогічний

o       Соціальна фантастика

§         Родинна сага

§         Пригодницький

o       Шукачі скарбів

o       Шпіонський

§         Мандри

o       Мариністика

o       Емігранський

o       Заробічанський

o       Колоніальний

o       Путівні нотатки

 

§         Бойовики, екшн

o       Бандитський

§         Кібер-панк

§         Авторська проза

o       Белетризовані спогади

o       Есеїстика

 

§         Міський

o       Молодіжний

o       Маргінальний

o       Богемний

§         Сільський

 

§         Мелодрама

§         Міфологічний

o       Антична міфологія

o       Українська міфологія

o       Міфологія інших народів

§         Чорнушний

§         Роман-виховання

§         Сатиричний, гумористичний

§         Еротичний

§         Самвидавчий

§         Релігійний

o       Притчі

o       Агіографічний

§         Філософський

§         Виробничий

o       Бізнесовий

o       Офісна проза

§         Різдвяний

§         Політичний

o       Автобіографічний

o       Житія політиків

o       Компроматний

З романами ясно. Там якщо є персонаж, то він має бути наскрізним. Якщо на початку сказано, що він шульга, він має шульгою і залишитися до останньої глави, і в носі колупатися виключно лівою рукою. А ось як зі збірками оповідань?

Мені одна страшенно уважна панянка щойно вказала, що моя героїня, яка зустрічається в двох оповіданнях впродовж збірки, в кожному з них виглядає іншою людиною. Окрім зовнішності та імені. В першому - кумедна й дещо нав'язлива молода особа з гуртожитку, а в другому - тендітна й чуттєва поціновувачка  віршів Срібної доби, до якої якось не в'яжеться те, що виробляє перша.

Тобто в романі це однозначно був би якийсь глюк мотивації вчинків цієї героїні в першому випадку. А в збірці оповідань я задумався і став шукати для такого стану речей виправдання, щоб нічого не виправляти. Воно зрозуміло, що оповідання пишуться в різний час, кожне з них - завершений твір і таке інше. Тобто я особисто просто не сприймаю це, як суцільний сюжет, принаймні, поки пишу оповідання. Став згадувати, як сприймав при читанні свої улюблені збірки. Скажімо, "Денискові оповідання" Драгунського чи "Шляхетного шахрая" О.Генрі. Ось Дениско начебто дорослішає від оповідання до оповідання, а Джеф Пітерс - поза часом. В кожному оповіданні - той самий. Або ось Шерлок Холмс і доктор Ватсон... Ось Ватсон одружується для хепі енду "Скарбів Агри", а потім...

Але марно. Жодного прикладу зі збірками оповідань так і не згадав. В Конандойля з дружиною таки щось там вмотивовано, чому це Ватсон і після весілля не розстанеться з Бейкер стріт.  Хіба що фільми Гайдая, в яких Шурик то студент явно технічного ВУЗу, то з якогось дива збирає фольклор в експедиції на віслюкові і знову зустрічається з розбійницькою троїцею, але не те що не пізнає її чи ще щось, режисер просто не звертає уваги на те, що персонажі вже знайомі по операції "Ы". І я, чесно кажучи, теж не звертав уваги услід за Гайдаєм аж до зауваження цієї уважної панянки.

А зараз, якщо ніхто з любих френдів не підкине мені виправдовувальних прикладів з класики оповідань, мабуть доведеться переписувати.

Читав у alimych про кумедні ситуації, коли одна й та ж людина впродовж однієї розмови гарячково доводить то те, що укрліт переживає небувалий розквіт, то те, що вона вже задрала своєю монотонністю й підлітковими комплексами. При чому, і те й інше доводиться з однаковою переконаністю.

А все дуже просто. Сучукрліт не має противаги. Письменники спілчанського покоління виринають в інформаційному й книжному просторі вряди годи, переважно з черговим шкандалем щодо майна Спілки. Де книжки? Хоча б ті, які надрукували, розпиливши державні гроші на підтримку української книги?

Ну добре, свій до свого по своє, замість використати гроші на якісь інфраструктурні проекти - літературні часописи, газети, яких обмаль, сайти врешті решт - тупо надрукували своїх. Але чому не довели до логічного кінця і не розрекламували-розпіарили ці книжки? Де елементарні презентації їх в книгарнях? Мовчок. Партизани. Гроші вже попиляні, продавати наклад необов'язково.

Отож в такій ситуації молодіжний сучукрліт став чи не мейнстрімом. Звичайно, це розквіт. І звичайно, щось тут не так. Чому тут дивуватися, Алімичу?

Чому люди думають, що роблять комплімент прозаїкові, коли кажуть: "Це не проза, це вірші"

Український шпигунський роман з'явився значно раніше за твори Юрія Дольд-Михайлика чи Андрія Кокотюхи. Саме життя деяких укркласписів було шпигунським романом.

Ось Панаса Мирного взяти. Ні читачі, ні письменницька тусовка довгий час не знали, хто приховується за цим псевдонімом. "Хіба ревуть воли, як ясла повні", наприклад, друкувалося в Женеві, якщо пам'ять не зраджує. Роман потрапив під славнозвісний Емський указ 1876 року і друк його на Україні був неможливим.

Панас Рудченко ж був бездоганним державним службовцем по казначейству, дослужився до дійсного статського радника, якщо переводити на військові звання, це генерал-майор. Хіба що його громадська діяльність начальство примушувала кривитися. Був, наприклад, головою комітету по зборах коштів на встановлення в Полтаві пам'ятника Котляревському, під яким ота заборонена письменницька тусовка, причому з обох Україн, одразу ж заходилася призначати побачення й розвіртуалізовуватися кожних сто років від народження автора "Енеїди".

Я довго й безуспішно намагаюся це уявити. Ось іде Панас Якович в прісутствєнниє мєста. Приймає рапорти від натовпу підлеглих. "Нє ізвольте бєспокоіться", "нєт, што ви! только послє вас!". Закривається в кабінеті на ключ, дістає з сейфу рукопис чергового роману антиурядовою забороненою мовою  й заходиться вичитувати його й креслити.

Це все одно що сучасний генерал від податків Микола Янович потайки переписував би в своєму кабінеті "Московіаду".

А ви кажете, Штірліц.

Є такий старий анекдот. Білетер з ліхтариком проводить глядача, що запізнився, до його місця в кінозалі і очікує на чайові. Але глядач не тільки неорганізований, але й жмот, відбувається самим "дякую". Тоді білетер схиляється до його вуха і тихо, щоб не почула інша публіка, каже:

- Вбивця - бухгалтер.

Це я до того, що на одному сайті був свідком неабиякого обурення автора умовно детективного жанру на ні в чому неповинного критика всього лише за те, що в своїй критичній статті той стисло переказав сюжет. Але ж як тоді ті навколодетективні жанри критики мають оглядати?

І взагалі, якщо хтось стисло переказує вам фабулу, це збільшує вашу цікавість до книги, чи навпаки?

Це, звичайно, не моя справа, я не поет. Але так хочеться кинути й свою сніжку у цій лінивій жабомишодраківці між прихильниками верлібрів і римованих віршів. Поки вони визначають, з якого саме часу вірші пишуть з римами і штудіюють історію літератури, допишу таке.

Мистецтво починається з обмежень. Поет Гумільов забороняв своїм учням писати про весну, заявляючи, що немає такої пори року.

Рима - одне з таких обмежень. Ви ж теж помічали, що, начебто банальні ідеї чи істини можуть гарно сприйматися публікою саме завдяки оригінальному римуванню? От скажи автор те ж саме прозою - закидали б гнилими томатами.

Звичайно, якщо твої ідеї чи істини - не банальні, оригінальні і ти жодним чином не переспівуєш нікого з тих поетів, що вже 3 тисячі років писали до тебе, - рима зайва, вона відволікає від твоїх оригінальних ідей та істин.

Отож, різниця між прихильниками традиційної поезії і верлібристами - у самовпевненості в цінності своїх ідей та істин. Як скажете, панове, як скажете. Але вам доведеться натомість вражати мене чимось іншим, замість втраченої рими. Вранішні візії й рефлексії на тролейбусній зупинці, записані в стовпчик, не катять.

Хочу лише нагадати, що колись навіть наукові трактати було прийнято писати віршами. Потім наука від того відмовилась, як верлібрист від рими. Але ж відмовилась не на користь природньої мови, як сподівалася, - на користь "пташиної", зрозумілої відтоді лише самим науковцям, тай то не всім. Сама наука зве цю пташину мову науковим стилем, ознакою якого є міцний сон читача на третій сторінці читання. Можливо, наука девчому виграла, але увагу публіки втратила навіки.

Між тим катрени псевдонауковго Нострадамуса з цікавістю читають досі.

Для одного побутового проекту треба виразно сформулювати ознаки українського автора. Питання виявилося не таким вже однозначним. Тобто інтуїтивно завжди можна швидко визначити, чи варто автора анонсувати як українського. А ось формалізувати не вдається. Розглядаються перш за все сучасні автори, але хотілося б генералізувати проблему, розповсюдивши її і на класиків.

1) Національна ознака

Не підходить, бо по-перше вже немає такої графи. А по-друге, доведеться зарахувати до укрліт половину сусідніх літератур, а то й не сусідніх, Паланіка наприклад, що не є виправданим. Ну ось все в мені противиться тому, щоб розглядати як українського автора якогось Лук'яненка чи Бузину, відомих своїм українофобством.

2) Мовна ознака

Теж не завжди спрацьовує. Ми спокійно вивчаємо в курсі укрліт, наприклад, Костомарова, який писав російською, й російську прозу Шевченка. З сучасних, ті ж Курков чи Мєліхов- безсумнівно українські автори. Але безсумнівно, що українська мова книжки переважає всі інші ознаки. Якщо це є - усе інше неважливо.

3) Тематична ознака.

Автор (будь-якою мовою) пише про Україну. Тоді до списку можуть потрапити, наприклад Фоєр та Марина Левицька. Не впевнений, що це виправдано.

4) Місце видання.
Тут просто. Книжка видана українським видавництвом.

5) Автор сам вважає себе українським і не заперечує цього.

Поки все.  Якщо в кого є що підказати або заперечити, ласкаво прошу.

Література - геть дивний спорт. Бо планку тут кожен встановлює самостійно. Іноді й недострибнув начеб-то автор, але оцінюєш, на що замахнувся, не менш ніж на самого Сергія Бубку з його рекордом, і розумієш - мужчина. А іноді планка свідомо поставлена так низько, що й переступити можна, але автор так винахідливо викобелюється, розбігаючись, що мимоволі аплодуєш.

Вже двічі за ранок зустрів у френдстрічці цитати з останнього інтерв'ю Оксани Забужко в УМ, але процитували не те в не так. Цитувати слід було таке

Поки що моє «відкриття року» — «Мед з дікалоном» Юрія Камаєва. Попри позірно попсову назву, це цілком серйозна книжка — збірка прегарних оповідань з нашої історії минулого століття, написаних із повною відповідальністю автора перед матеріалом, явно на підставі архівних студій.

Україна молода

Хто знає Юрія - вітайте або підколюйте, що ближче до душі :)

В попередній гілці трепології згадали її розвідку   "Трубадури імперії : Російська література і колоніалізм".
Подумав, що тема заслуговує на окремий пост.

Отож читав, втикав, дочитав, сподобалося, примусило замислитися. Дещо є. Але лише дещо. Варто було відійти від первісного враження від книжки (дяки перекладачеві Марії Корчинській), як в сухому залишку виникли деякі питання.

1. Чому не розглянуто жодного прикладу інкорпорації російською літературою "тубільних" авторів? Ну давайте навіть не про своє-наболіле, чиє двохсотліття ознаменувалося лубковою агіткою режисера Бортка, а про ту ж Середню Азію? Пишеш про середньоазійський дискурс росліт, то куди подівся Чингіз Айтматов? Пишеш про кавказький дискурс, то де Фазіль Іскандер?

Підозрюю, що це просто не стає в заздалегідь заготовану концепцію постколоніального дискурсу, механічно перенесену на російський ґрунт. Відбувається приблизно те саме, що з фемінізмом в наших палестинахдекількома роками раніше.

2. Дуже здивував "колоніалізм сибірських авторів", розглядається Валентин Распутін із підзаголовком
"витіснення голосів периферії". І Анатолій Рибаков, який у Сибіру був не за профспілковою путівкою, а за НКВДШною, і побачив що побачив за-за колючого дроту.

Але чому обрано саме цих авторів, а не, скажімо, Олега Куваєва з його "Територією", де він не раз і не двічі захоплюється споконвічною мудрістю оленярів і вчиться в них виживати в тундрі, чукотського самородка Юрія Ритхеу, який міг похвалитися ще й найбільшими накладами своїх книжок в СРСР, чи класичного Володимира Арсеньєва з його "Дерсу Узала", що став ще й світовою кінематографічною класикою?

Фігури принаймні рівнозначні Распутіну та Рибакову. Але не вписуються в привнесену вже готовою концепцію.

Це не вади книжки, іншої іноземка мабуть і не могла написати, приємно дивує вже непідробний інтерес авторки до такої екзотичної для них теми. Більш того, деякі речі зі сторони дійсно краще помітні, принаймні дають свіжий незамилений погляд, і це цікаво

Але залишилось останнє питання:

3. Чи розглядають на Заході шотладців Роберта Бьорнса та Вальтера Скотта чи  ірця Джойса в контексті постколоніальних студій, чи користуються якимись іншими інструментами?

Такі справи.