БАРКАРОЛИ

Насправді оті подвійні осьові, зебри й кирпичі - то суспільний договір між учасниками дорожнього руху, і ДАІ тут не при ділах. Вона взагалі не ДАІ, а ДАЙ. Заплатив дядьку з жезлом і мчи хоч з надзвуковою швидкістю хоч по зустрічній смузі.

В тому, що по зустрічній смузі більшість все ж не їздить винні не контролюючі органи, а те, що водіїколись домовилися їздити правою стороною дороги. В Британії домовилися лівою і їздять собі. Right is wrong, left is right. А ускладнення правил вже й дало роботу отому органу ДАЙ.

Про суспільний договір краще всього зрозуміло на нерегульованих зебрах. Правила на всю країну одні, але в одних містах пішоходів прийнято пропускати, ще підмигувати їм підбадьорливо фарами, в інших прийнято не звертати на них жодної уваги. Причому цікаво, що для того, щоб весь натовп водіїв згадав про правила, як правило досить одного гречного водія. Він зупинився й став пропускати, зупинився весь потік автомобілів від Щорса до Бесарабки. Тобто, і одного вистачає. Якщо таких небереться на місто хоча б тисяча, різниця між Києвом і Москвою в плані водіння стає помітною.

Так і в інших родах людської діяльності, в тому ж бізнесі чи вищій школі. Я от їхав недавно з професором з ВУЗу, де не беруть хабарів зі студентів. Зарплатня професора така, що цього не потрібно. Професор переживав, що от не приведи Господи, знімуть цього ректора, і все повернеться на круг. А назад в хабарі вже так не хочеться, коли спробував жити на чесну пристойну зарплату. Не знаю, чи вистачить одного ВУЗу на країну, щоб усі учасники цього руху перестали давити студентів на зебрі, сподіваюся, що їх насправді більше.

Тож в будь-якій ситуації з порушеннями, спробуйте задля хохми зробити все по правилах. Може саме з вас ота хвиля цивілізованого ставлення до пішоходів і почнеться.

UPD. Коменти з поза ЖЖ.

Не водії домовлялися, а ще візники. В австро-угорщині був лівосторонній рух, а поляки запровадили правосторонній. Штрафи не допомогали і львівський воєвода почав дарувати усім дядькам, котрі їхали тим боком що треба перочинні ножики із гравіровкою - від львівського воєводи. Ось ще і стало вирішальним.

Невже у Вакарчука не вистачить перочинних ножичків для всіх ректорів, що не обкладають даниною викладачів? :)

З дитинства захоплювався фінікійськими мореплавцями. Наприклад, вони обігнули Африку на своїх галерах за два тисячоліття до Васко да Гами. (До речі, сама "галера" - фінікійське слово, що побутує досі). Правда, пливли вони довкола Африки три роки, бо їхня технологія мандрів передбачала витягнути галери на берег, засіяти поле й дочекатися врожаю, а не везти харчі з собою від самого початку. Довкола Африки вони зробили це тричі.

Торгували з тубільцями вони теж оригінально. Викладали на видному місці на березі купу свого краму й ішли геть. Тубільці викладали поруч свою купу чого в них там було, достатню з їхньої точки зору для рівноцінного обміну. Якщо обсяг і номенклатура товарів вллаштовували обидві сторони, фінікійський торговець в наступний візит забирав чужий крам і залишав свій. Якщо не влаштовував - забирав свій крам і плив далі. Ніхто не пояснював, як вони торгувалися, якщо товар влаштовував, але ціна муляла, але були мабуть і такі випадки, про які історики просто не написали.

Тобто фінікійська торгівля унікальна тим, що ціни встановлював покупець, а торговець міг продавати або не продавати за запропоновану ціну. А згадав я про це не просто так, а обдумуючи фразу інтерв'юера, що побажав залишитися анонімним, про те, що він купував би ліцензійні записи, але ж вони гилять таку ціну, що доводиться слухати піратські.

Тобто знову настали часи, коли ціни встановлює покупець? Ось тут я й згадав фінікійців.

Але ситуацію з їх торгівлею, все ж, слід прояснити до кінця. Завжди знаходилися жадібні аборигени, які просто забирали їх крам і нічого не платили натомісць. Але фінікійці недарма крім грошей винайшли ще й алфавіт. Вони записували назву такого прибережного селища до своїх чорних списків, і в подальшому усі фінікійські галери їх обходили стороною. Тому скарги наших юзерів на те, що на сайтах ліцензійних записів такої локації як Юкрейн просто нема, слід розглядати саме в світлі цього принципу фінікійської торговлі: навіщо заводити Україну, якщо все одно це прибережне село ні чорта не платить?

Успіхів вам, кохані мої земляки.

Петро Таращук написав для Українського Тижня гнівну філіппіку про двомовність
Хочеться ридати і перечитувати інвективи Вишенського, який сидів на Афоні, але краще за всіх знав, що слід чинити землякам. На якій горі сидить його послідовник, і що він смалить, поки не зрозуміло, зрозуміло, що людина маніпулює поняттями двомовності і офіційного статусу мов.

Недвомовних українців  авторового віку в нас просто не існує. Можуть бути клінічні випадки мігрантів з Росії, наприклад військових пенсіонерів, і російських переселенців до Криму. Все. Це єдині прояви любої авторові одномовності, інших нема. І ця одномовність - не з тим знаком, до якого закликає автор. Ось ріжте мене, не повірю, що сам Таращук - одномовна людина й не володіє російською без словника. То до якої групи двомовних зараховує себе автор? Я зараховую його до фарисеїв, які висувають невиконувані вимоги єдино з метою, щоб люди весь час відчували якусь провину.

Щоб не виникло зайвих питань - я жодним чином не підтримую державного чи офіційного статусу російської мови, вважаю що вона і так не пропаде. Але усі намагання розказати мені, що двомовність - це погано, вважаю провокацією. Це не добре, і не погано. Це данність, вона є. Дослідження двомовних сімей в гамериці (англо-іспанських) показали, що в дітей з самого початку інакше формуються зона мозку, відповідальна за мовлення. Їх формується одразу дві напротивагу одномовним дітям. І що тепер, гнобити одну з зон власного мозку, щоб Таращук похвалив? Тобто усі інвективи й народно-малахійська педагогіка одразу стають схожими на спроби перевихувати пори року чи встидити дощ, за те, що йде.

Якщо пан Таращук хоче ( а що він теж двомовний в мене нема жодного сумніву) може вибірково вбити себе об стіну. Тобто не просто розбігтися й вдаритися лобом, а саме тіє частиною мозку, яка відповідає в нього за російську мову. Втім, легко схибити, і я раджу йому краще змиритися зі своїм власним знанням російської і не ображати співгромадян своїми пасквілями, бо скільки мов знаєш. стільки раз ти людина.

З часів давньої Русі Україна весь час мала принаймні диглосію. Письмову старослов'янщину й усну давньоукраїнську. І нічого, якось існувала. Більш того, навіть зараз знаходяться науковці, які шкодують про екперимент Котляревського з канонізації просторіччя, як літературної мови. Думаєте запроданці якісь? Ні, квіт української літератури, Оксана  Забужко, наприклад. Просто є люди, які оперують поняттями, складнішими за політичні гасла в журнальних колонках, і вони оцінюють можливості різних мов тверезо, без емоцій.

А державний статус російської не на часі, тут Таращук правий. Але при чому тут двомовність?

Щасти вам, пане Таращуку, в примиренні між собою різних часточок свого мозку і в здобутті навичок правильно користуватися тлумачними словниками.

Поки плавав і мав можливість постійно порівнювати Україну з іншими країнами, не було жодного сумніву в тому, що живу в найкращій країні з можливих. Золота середина. Не бундючна й зажерта, як деякі європейські, й не  жебрацька й голодна, як деякі африканські. Клімат чудовий, дівчата гарні (не ги-ги-ги, а гарні, погуляйте вулицею де-небудь у Греції, зрозумієте), аборигени привітні, освіта пристойна, кухня смачна, горілка гірка, влада розгільдяйська - чого ще бажати?

А все, чого не вистачає, - то справа часу. Бо є загальне бажання, щоб не гірше, як у людей.
Озираючись назад, можу констатувати, що такі переконання були правильними. І якщо тільки заморочитися й почати перераховувати, що кидалося в око в порівнянні з іншими країнами на початку 90-х,  чого хотілося, щоб воно було і в нас, то все майже вже давно стало звичним, на нього й уваги вже ніхто не звертає. А цього ж просто не було. Ні поганого, ні гарного - ніякого. Ну от електронні зарплатні картки ті ж взяти чи безконтактні проїзні в метро.

Але як псується загальний настрій від довгого сидіння в Україні. Оце повсюдне ойкання й прибіднення, невміння радуватися тому, що є.  Це скрізь. Це в характері українців і це давить на мозок. Люди не вміють бути щасливими, хоча Сковороду їм вже й у школі викладають. А політиків по телевізору  послухаєш, так взагалі якийсь жах навкруги. Усі рятують Неньку від якогось всеохопного капця. І кожен зі своїм патентованим вазеліном.

Я знаю, чому поки плавав сприймав усе з більшим оптимізмом, - я просто не чув політиків, бачив лише постійні зміни на краще кожного разу, як повертався додому. По дрібничках, по якихось побутових суто речах. А потім озирнешся на пару років назад - змінилося все. І в пиво вже ніхто прального порошку не додає задля пінності.

Ось літературу ту ж взяти. Порівняти 90-ті й середину 00-х неможливо навіть за кількістю назв, я вже не кажу про розмаїття жанрів. Якщо опустити за дужки наклади, рахувати самі назви, то книжок у нас з'являлося більше, ніж у Франції. Хто-небудь може назвати Францію некультурною країною? Так ні, звично скиглили, як все погано. І видавці, і критики, і почасти й автори. Ну так отримуйте кризу, щоб було з чим порівнювати.

А політики що? Вони здебільшого брешуть те, що електорат хоче від них чути. Ось жоден же не будує свою кампанію на тому, як буде гарно, і чому буде гарно, і як того гарно досягти, якщо його оберуть. Усі лякають, як погано буде, якщо оберуть супротивника. Це ментальне, і не в політиків, а у виборців. Їх треба налякати, бо інакше не дійдуть до виборчої дільниці.

Напружує все це. Треба б кудись поїхати попрацювати знову, щоб відпочити від нашого інофрмаційного простору і поправити свій оптимізм.

Хто б міг подумати, що в 21 столітті буде відроджено питому київську професію водоносів, які носили колись воду з Дніпра на Печерськ по вулицях Старонаводницькій та Новонаводницькій. Саме носили, бо такою кручею жоден кінь діжку з водою витягнути не міг, доводилось об'їздити через Поділ, і водоноси були економічніші. Тому перший водогін у кінці 19 століття саме кияни зустріли з неабияким ентузіазмом. Я завжди цих водоносів згадую, коли в наш офіс якийсь хлопчина в кепці доставляє чергову сулію з питною водою. Ми вже змінили з різних причин декількох провайдерів питної води. Тобто бізнес у водоносів розвивається. Маса пропозицій на ринку, конкуренція. Я сумніваюся, що на всіх них вистачає джерельної води з вершин Аляски, чи з Олімпу, чи що вони там нам втирають.

А чи не здається вам, що наступним логічним кроком буде влаштування приватних водогонів питної води. Або хоча б чавунних колонок на розі вулиць. Або, нарешті, наш мер повернеться з космосу і наведе лад на водогоні звичайному, який вже побудували його попередники ще у 19 столітті, і ту воду знову можна буде пити.

Ось тут провів цікавий експеримент. Запропонував відповісти на три простих запитання.

1. Чи вірите ви, що предки українців приручили коня?
2. ..... винайшли колесо?
3. ......винайшли вулик?

Хто ще не проголосував, може долучитися, але перші коментарі вже маю

В найбільш пікантну ситуацію потрапили ті, хто не вірить у вулик. Справа в тому, що це, як не дивно, досить недавній винахід людства, і ми знаємо достеменно не тільки те, що винахідник був українцем, але і його ім'я. Зробив це у 19 столітті Петро Прокопович. До цього користувалися колодами. В термінологічні суперечки, чи можна колоду називати вуликом пропоную не вступати :)

Рухаємось далі. "Колесо - священний предмет давніх українців... об'єкт давньоукраїнської міфології. Як довели англійські археологи Г.Кларк і С Піггот у книзі "Протоісторичні суспільства" (Лондон, 1965), колесо, а отже й вози "відомі були в Україні ще в ІІІ тис. до н.е." В розкопках біля українських сіл Усатово, Дереївка і Євминка були знайдені перші в світі колеса Трипільської доби (Л.Силенко)" (с) Сергій Плачинда

Можете пошукати альтернативні версії щодо першоколес, знайдених в Месопотамії, Швейцарії та Словенії, але Україна - також одна з версій, адже оцінюють вік знайдених колес, а про вік незнайдених можемо лише припускати. Принаймні фольклорні дані (священність колеса в українців) цього не заперечують.

Ну а з конями - набагато легшее, бо шумери не мали кінноти, і Гільгамеш ходив на свої подвиги пішки :) Між тим, на розкопках все біля тих же згаданих сіл в культурних шарах V тис. до н.е. знадені скотомогильники, і коні були поховані з упряжжю. При цьому посилаються на праці американських археологів Райнера Бергера і Райнера Проча.

Як правильно зауважив один юзер, історія не має бути предметом віри, але предметом знань. Навіть якщо прийняти до уваги дискусійність цих гіпотез, все одно залишається питання, чому золото Полуботка виявилось більш цікавим для українців, ніж речі, на яких базується сучасна людська цивілізація.
Чи можете ви уявити китайця, який не наполягав би на тому, що порцеляну винайшли його предки? Так Ні Я сам китаєць

Читаю Плачинду і згадую улюблений часопис 90-х "Індоєвропа" - притулок усіх божевільних ідей українства. Божевільних в Ейншетйнівському сенсі - "Ваша ідея недостатньо божевільна, щоб бути геніальною"

І намагаюся зрозуміти, чому ці ідеї, яких таки вистачало, не спрацювали, і загалу куди цікавішим виявилося золото Полуботка, ніж те, що він проживає на батьківщині першого колеса й плуга. Отож пропоную відповісти френдам на три прості питання

Poll #1479492 Індоєвропа
Open to: All, detailed results viewable to: All, participants: 13

Чи вірите ви, що предки українців приручили коня?

Чи вірите ви, що предки українців винайшли колесо?

Чи вірите ви, що предки українців винайшли вулик?

Зловив себе на тому, що в метро став бігати ескалатором з лівого боку, як заполошний москвич, замість спокійно їхати собі й роздивлятися дамочок на зустрічній смузі.

Щойно на Нивках бачив цікавий газончик біля типової 5-поверхівки. Ну, деревця якісь, як заведено. Ну, газон середньої втоптаності, на якому вижили лише бур'яни. Але під одним парадним огороджено стрічками рівний квадрат, щоб не ходили, і на ньому посіяна зелена газонна травичка. Стрижена. Просто тобі англійський газон. Рівно на вид з вікна квадратик :)

Це дуже по- українськи. Не треба гігантоманії й суспільних ініціатив. Щоб впорядкувати свій власний вид на Мадрид досить пакету насіння.

І за маршами якось забули, що Покрова - насправді храмове свято Війська Низового Запорозького. Вітаю забудькуватих нащадків.

В Україні інакодумців - більшість. Тільки вони чомусь продовжують вважати себе меншістю.

Мій дядько колись викладав в університеті африканським студентам. І заради цікавості, бо викладав він аж ніяк не міжнародні відносини і не соціологію, провів імпровізоване опитування: "Що вас найбільше вразило в нашій країні?"

Відповідь, яка найбільше вразила самого дядька, була:

- Чому ви їсте кормові банани?

Пропоную взяти з нього приклад і попригадувати ось такі казуси зі знайомими іноземцями. В моїй фірмі декілька років працювала японка, яка варта окремого оповідання, особливо в той момент, коли наші офісні жартівники поздоровляли її зі століттям Цусімської битви. Але її висновок після шести років поневірянь в Україні теж був для мене несподіваним.

- Коли повернуся до Японії, в мене вдома обов'язково буде стіл.

Головне, що вона вподобала в наших звичаях, - це традиції застілля з десятками страв та напоїв на столі, щораз іншими тостами, розмовами - і так на декілька годин, не встаючи з-за столу. Такого вона не бачила ніде, хоча світом помандрувала достатньо, але на жодні "парті" наші застілля не схожі. Тож ми для неї - країна столів.

Забігаючи вперед, можна ще повідати, що в себе вдома вона в результаті заробила репутацію жінки, що сильно закладає за комір, бо у барі навчала співробітниць пити холодну(!) горілку одним ковтком (!). Жах.