БАРКАРОЛИ

Вже чи не півроку йде діалог (більше внутрішній) з одним улюбленим автором, зіпсутим своєю креативною журналісткістю. Оскільки діалог ведеться на декількох сайтах паралельно і складається з рецензій-відгуків і просто фразочок і підколок, і, що тішить, потроху перебирається у твори і врешті - в  книги, цитувати його нема жодної змоги.

Якщо спростити до неможливості, автор той мені натякає, що в моїх оповіданнях люди виглядають значно кращими, ніж вони є насправді. Зачесаними, напомаженими і напудреними якимись. Наче я попередив своїх героїв, що зараз зніматиму, і вони враз припинили гарчати одне на одного і запосміхалися в об'єктив.  І в противагу цьому розвиває теми різних ступенів монструозності людей взагалі і шановних співвітчизників зокрема. Ну, до Ульяненка йому далеко, втім він і не претендує на  чорнуху насправді, більше бавиться пародіями на ту чорнуху та чорним гумором, не завжди англійським. Якби він грав у духовому оркестрі, найдоречнішим інструментом для нього був би все ж таки не похмурий баритон, а ексцентричний тромбон. Але іноді йому якось непояснювано і несподівано вдається видобути зі свого уявного тромбона такий чистий звук, що хочеться плакати й задуматися, а може правий він? Ніякі не добрий гумор та іронія, тільки трагедь - справжнє мистецтво. А якщо вже сміятися - то саркастично і навіть гомерично. А потім ще додавати з класиків: "Над кєм смєйотєсь?..."

Тут треба зробити ремарку про надзвичайне знання нестоличного життя зі споду, притаманне тому авторові і його ж непревершену плодючість, рівних якій я не знаю. І те, і інше пояснюється добрими журналістськими навичками, стати йому головним редактором пошвидше, але то таке, хоча й пояснює любов до чорнушних мотивів. Одним словом, газетність відчувається і в тематиці, і в стилі і навіть в синтаксисі його оповідань, байдуже гарно це, чи погано. Це все була преамбула, а нижче - вистраждана відповідь тому Чемберлену.

Журналіст зображає людину такою, якою хоче бачити її передплатник його газети,  а автор - такою, якою хоче бачити її сам.

Це, звичайно, не моя справа, я не поет. Але так хочеться кинути й свою сніжку у цій лінивій жабомишодраківці між прихильниками верлібрів і римованих віршів. Поки вони визначають, з якого саме часу вірші пишуть з римами і штудіюють історію літератури, допишу таке.

Мистецтво починається з обмежень. Поет Гумільов забороняв своїм учням писати про весну, заявляючи, що немає такої пори року.

Рима - одне з таких обмежень. Ви ж теж помічали, що, начебто банальні ідеї чи істини можуть гарно сприйматися публікою саме завдяки оригінальному римуванню? От скажи автор те ж саме прозою - закидали б гнилими томатами.

Звичайно, якщо твої ідеї чи істини - не банальні, оригінальні і ти жодним чином не переспівуєш нікого з тих поетів, що вже 3 тисячі років писали до тебе, - рима зайва, вона відволікає від твоїх оригінальних ідей та істин.

Отож, різниця між прихильниками традиційної поезії і верлібристами - у самовпевненості в цінності своїх ідей та істин. Як скажете, панове, як скажете. Але вам доведеться натомість вражати мене чимось іншим, замість втраченої рими. Вранішні візії й рефлексії на тролейбусній зупинці, записані в стовпчик, не катять.

Хочу лише нагадати, що колись навіть наукові трактати було прийнято писати віршами. Потім наука від того відмовилась, як верлібрист від рими. Але ж відмовилась не на користь природньої мови, як сподівалася, - на користь "пташиної", зрозумілої відтоді лише самим науковцям, тай то не всім. Сама наука зве цю пташину мову науковим стилем, ознакою якого є міцний сон читача на третій сторінці читання. Можливо, наука девчому виграла, але увагу публіки втратила навіки.

Між тим катрени псевдонауковго Нострадамуса з цікавістю читають досі.

Не розумію, чого усі репетують і обурюються. Один наш мєнт відправив на лікарняний чотирьох їхніх поліцаїв. Пишалися б таким головним мєнтом.

Здається мені, панове, що стронґовський просто відмовився перекладати Женю Галяса українською.

UPD передістеріяісторія http://strongowski.livejournal.com/1018927.html

На цьому місці мав би бути злобний пост про молодих нахабних поетів, але потім я подумав, що це тавтологія, ненахабних поетів не буває,  а молодість - недолік, який швидко минає. Менше з тим. Напишу краще незлий тихий пост про рецензентів.

Ніякої побаченої тим поетом "прірви між рецензентом і автором" не існує.  Власне, мені в цьому вже довелося переконатися на досвіді відгуків на книжечку "Баркароли". На неї написали 12 рецензій і одного разу взяли інтерв'ю в автора. Тому, якщо навіть я не стану на захист чесних беззахисних рецензентів, на поміч інших авторів їм годі й сподіватися. :)

Отож, молоді й невиховані талановиті, виказувати рецензентові своє невдоволення, НМСД, автор має право лише в одному випадку: якщо розуміє, що рецензент пише про непрочитаний твір. Якщо ж цього нема, а рецензент просто наважився покритикувати молодого генія, він не дає цим самим жодних приводів для переходу на особистості, жвавих обговорень в ЖЖ свого віку, своїх фото та фройдистського аналізу причин, з яких він взявся рецензувати  творчість саме цього автора.

Бережіть рецензентів, їх значно менше, ніж поетів, а користі від них більше але жоден літпроцес, і навіть банальна комерція, без них не обійдеться.

Особисто я щиро радію, що за останній рік в мережі з'явилося декілька непоганих ресурсів, на яких нема жодного верлібра, самі лише рецензії й критичні статті. Це саме те, чого не вистачало.

ЗІ. При написанні даного посту не постраждав жоден поет