БАРКАРОЛИ

Ось що подумалось. Аби у 90-ті на виборах переміг не лис-Кравчук, а політв'язень Чорновіл, досі б пантеон національних кумирів-пророків, в тому числі на гривнях, був би дещо інакшим.

Не ідейно близький Кравчукові зрадник Мазепа, а ідейно близький Чорноволові отаман Сірко на десяти гривнях, наприклад. А що? Сірко теж пройшов через зону в своєму житті - його у Сибір засилали.

Але обирати на національного героя людину, яка виграла за життя 55 великих битв, жодному Суворову не насниться, - то не для хахлів. Хитрого лиса й макіавеля, як називали Мазепу запорожці, який просрав незалежність Гетьманщини через старечі сексуальні збочення - це по нашому. А потім педофільським скандалам і тому що коаліціонери зраджують одне одного вже по третьому колу дивуємося. Які герої на купюрах, така й країна.

Щоб не було марних звинувачень. Мазепу я ціную і жодним чином не засуджую. Як сталося так сталося. Україну він любив. Але робити з нього десятигривневого номінанта і піднімати його лик на хоругву все ж не став би. Це тільки колишній секретар по ідеології з ЦК міг додуматися.

Цю репліку superknyga варто винести окремим дописом

Доступ в інтернет тільки по депутатському мандату

Останнім часом все частіше згадую друге пришестя Довгоносиків, а саме колоритних персонажів Андрієнка та Опалєва - пана Кумка та кума Панька. Це архетипічне про українців.

Мене вражає вміння нашого народу обійти будь-який закон, вміння скрутити дулю в кишені якимось недоступним жодному йогові чином, придумати іншу назву для старого явища і продовжувати все в тому ж дусі.

- Заборонити казино!
- А це не казино, це інтернет-клуби! Робіть ставки, куме!

- Корупціонерів за ґрати!
- Та який же це хабар, це я так, вітаю ректора з днем вчителя, куме!

- Політична реклама заборонена до початку передвиборчих перегонів!
- Та яка ж вона політична, вона комерційна, куме!

- Через подвійну осьову розвертатись не можна!
- Та хіба це осьова? Це лижник проїхав, куме!

- Хіба я приховую податки? Я їх оптимізую в офшорі.

На всіх щабелях влади і поза владою ми вміло витворяємо такі фокуси, керуючись не духом, а буквою того, чого від нас хоче держава.

Тож хай ніхто не обурюється закономірним підсумком:

- Куме, так нас же їбуть!
- Ні, куме, це вас люблять.

А давайте просто запишемо до конституції, що депутатів повинні годувати бромом увесь термін їхніх повноважень. це дозволило б їм зосередитись на праці на благо країни. Брому в армійських запасах - завались.

Своїм завчасним стартом передвиборчої реклами по комерційних цінах більшість кандидатів на президентство лише розписалися в тому, що давно вже не бачать грані між політикою й комерцією.

Історію вже стільки раз переписано черговими переможцями, що єдиними достовірними джерелами залишились сімейні фотоальбоми.

Я там десь вже писав про несподівані враження іноземців від нашого данського гетьманату. Втім саме про кумедні випадки. Найбільш неприємні відгуки я, як водиться, притримав. Сміття. Сміття скрізь, куди не виберешся з міста. Та й у містах останнім часом не краще. Це багатьом кидається в очі раніше за Дніпрові схили й бані Софії.

Ви були колись на Хрещатику після вихідного дня, годині так о десятій вечора? Жах.
І там ще прибирають. Але як можна так засратися в продовж дня? Мені досі соромно за себе перед одним гостем з Єгипта, якого я вигулював Хрещатиком та околицями. Побачивши просто посеред тротуару бананове лушпиння, той заможний гість столиці й майже мільйонер не полінувався нахилитися й віднести залишки банана до найближчої урни.

- Це ж хтось послизнутися може, - пояснив він і тут таки для наочності приклеївся до жувачки на асфальті.

Отож сміття - справжня проблема України, для вирішення якої не треба залучати жодної партії. З себе почати й просто не смітити. Але це, виявляється, - найважче. Це не в наметах котрогось з кандидатів підзаробляти.

Втім, примушений обраним тегом "будуть люди", пишу саме про зрушення на краще. Біля однієї зі станцій метро, де, як водиться, купа кіосків, і після роботи п'ють пиво в економваріанті прямо за рогом, не дочекавшись урн від мерії, чи кіоскери, чи ще хтось, почали встановлювати через кожні 5 кроків звичайні картонні ящики для сміття, а потім ще й банки з водою для цигарок (мабуть ящики декілька раз займалися). І сталося неймоврне - навіть роботяги після зміни смітити перестали. Там чисто.

А на закуску вам фото з Тарханкута, але з сайту ініціативи "Тарханкут без сміття". Такі ініціативи останнім часом теж стають модними. І абсолютно без політичних вимог. Просто від фірм та людей, яким набридло жити в смітті.

На фоні тихої війни великих монументальних форм (Потьомкінців зняли - Катерину поставили, Петлюри бояться, про Щорса забули, Леніну відбили носа тощо), останнім часом на вулицях міст з'являється багато "наближених до народу" невеличких скульптур без постаментів. Скульптури присвячені найрізноманітнішим домашнім богам (пенатам) місцевих мешканців - від популярних співаків, акторів тощо до мультяшних персонажів.

А ви знаєте, що усі ті Афродіти, Геракли й Списоносці в давніх греків теж стояли просто у місті, якщо не в чистому полі, а не в Луврі? Не знаю, чи заведено в давніх елінів було "потриматися за бантик" Проні Прокопівни на весіллі, але певен що відповідні скульптури в кожному місті були.

Іноді ці "грецькі скульптури" і в нас проявляють властивості боженят. Ви теж помітили, що після встановлення пам'ятника Їжачкові в тумані у Києві цілий тиждень стояв майже лондонський туман - густий, справжній. Їжачок - взагалі новий етап в садово-парковій архітектурі, бо дерев'яний. Неподалік від нього є ще дерев'яна балерина - теж з усохлого дерева.

Ось ця тенденція не викорчовувати засохлі дерева а робити з них скульптури - вже якась неослов'янська. Наші предки були не по мармуру, а по дереву більше майстрами. І за дерев не так шкода - щось від них залишилось в матеріальному світі, і мешканцям бетонних мурашників приємніше.

Коли в Херсоні засох легендарний платан, якому 200 років, місцева краєзнавча легенда у формі дерева, з нього теж здогадалися зробити скульптуру. Плітки про причини того усихання не переповідатиму, бо чого тільки люди не брешуть. Засох і засох. Але "весь не пішов", зовсім як Пушкін.

Все ж таки найзавзятішими рейдерами були Ленін з Троцьким. Он як Зимовий палац привласнили. І шосту частину суші присадибної ділянки.

В депутатів на парламентському каналі нова фішка. Вони вже не прийнятими законами похваляються, а законопроектами, які, швидше за все, в цьому парламенті ніколи не будуть розглянуті. Цікаво, скільки днів зі своєї каденції вони працювали? Як не одні трибуну блокують, так інші. І ради на те нема. Ради - нема,  звиняйте за каламбур.

Це нагадує греко-римську боротьбу початку 20 століття, коли ще не було правила про максимальну тривалість поєдинку. Бували випадки, що суперники годинами стояли на килимі один супроти одного, і ніхто не нападав і не захищався, щоб не підставитися й не програти.

Але ж мусить бути вихід з такого клінчу? Ми далеко не перші, напевне вихід давно знайдено і він простий до реалізації, як парламентський пристав у британській палаті лордів. Для циркових борців просто ввели максимальну тривалість поєдинку, і вони одразу пожвавішали. Тричі повторений хід в шахах означає пат. Може і тут щось дуже просте потрібне. Тричі заблокували трибуну - саморозпустилися.

Господи, не дай мені зненавидіти парламентаризм взагалі.

Письменник Лєв Толстой колись йшов по вулиці у супроводі якогось літератора, що й залишив ці спогади, а назустріч їм вулицею йшли два кирасіри. Для тих, хто не служив в кавалерії, кирасіри - то такі вершники з важкими палашами, в блискучому бронежилеті, золотому шоломі з плюмажем і непристойних лосінах. Кирасіри йшли в ногу, навмисне перегородили своїми широкими плечима майже всю панель, ще й "випадково" зачіпали своїми палашами в ножнах перехожих, особливо гарненьких баришень. І ось пан "зеркало російської революції" почав розвивати тему про армійське довбограйство ((с) стрнґ)

Ось ідуть, мовляв, обличчя дебільні-молодецькі, вуса нафабрені, ай-кью не промацується, жодної книжки, мабуть, не прочитало за життя, а прогодуй такого, це ж скільки селян можна було б кашею нагодувати і таке інше...

В цей час обидва кавалерісти порівнялися з глибою-чоловічищем, дзенькнули шпорами й зобразили навіть "рівняння на класика".

- Красота! - несподівано обірвав своє старече бухтіння і з захватом констатував Толстой.
- Як два античних боги!

Ось кирасірів з озброєння зняли, Толстого в шкільну програму включили, але таке враження, що вивчають саме оцей епізод і подробиці старечого бухтіння. Принаймні журналісти інтернет видань. Рідке видання не пройшлося по тому, що військовий парад на День Незалежності коштував аж 70 мільйонів, та краще б ці гроші... Втім, ніхто з журналюг не написав чесно "віддали б мені і я б нарешті відремонтував кран на кухні ", а вигадував щось суспільно-корисне. Традиційними адресатами цієї суспільної користі, яка до них все ніяк не може потрапити, в нас є медики і вчителі.

Якщо пам'ятаєте, парадів наша пацифістична країна дійсно довго не проводила. Вирішила відновити традицію лише при другому Кучмі. Я тоді теж вирішив потолстовствувати - йшов увечері по Великій Васильківській з симпатичною супутницею і вопрошав:
- На фіга? Та краще б...

Але не врахував, що саме того вечора була репетиція того "на фіга" на тій самій вулиці. Не буду описувати, як виглядають свіжовифарбувані БТРи з побіленими колесами, й накрохмалені військові в камуфляжі, як те все дирчить, гарчить, грумає й суне нічною вулицею. Скажу лише, що подивився на очі своєї супутниці, побачив в них оте толстовське "красота, боги!" й зрозумів, що паради проводити - правильно, скільки б те не коштувало.

Парад для військових - як Львівський форум для видавців. Звіт про проведену роботу й свято. Можливість побачити свій полк в спільному строю війська й переконатися, що ти не з гіршого у збройних силах підрозідла. З власного курсантського досвіду пам'ятаю, що потрапити в наряд в день параду вважалося офігенною подлянкою, наче рік марно прожив. Участю в параді військові підрозділи нагороджують, а не карають. І таке інше і таке інше. Потім усі обговорюватимуть. як вони пройшли цього року, гірше чи краще за інші коробки, і хто там що відмочив, а ти як не з цього училища, все прогавив, і вставити нічого.

А є ж іще інші аспекти цього дійства, на яких я не зупинятимуся. Від ритуальних до міжнародних.

Але чи варто це 70 млн.?

Остаточно заспокоїла мене інша красива жінка, з якою я пив каву в Херсоні.

- А ти уяви, що понаписували б ті інтернет-журналюги про Україну, якби Ющенко цього параду НЕ ПРОВІВ.

Била мене мати
Віником по сраці
Аби я не цуралась
Прем'єрської праці

Напишу зараз, бо потім забудеться.

Мене покритикували за песимізм попереднього посту про вітряки. Мабуть я невдало виразив свої почуття, бо якраз песимізму не було. Одним з найцікавіших спостережень цьогорічного візиту в рідні палестини було те, з якою пошаною/гордощами цілком різні знайомі люди вживають слово фермер. 

Один фермер саме похвалявся, що вже стягнувся на власний "Джон Дір". Для "місцюків" - це комбайн такий американський. У сполученні зі "Джоном Діром" фермер дійсно звучало гордо. Це вам не продукція херсонського комбайнового заводу, який рятують-рятують, перепродають, рейдерують, повертають державі і т.д., а нічого не змінюється. Борги по зарплаті скажені, робітники того заводу бастують і навіть самоспалюються, і сумно все це, і страшно, але...  Комбайни гарні вони так і не навчилися робити. Як пояснив все той же фермер, комбайн працює 12 днів на рік. І якому господарю треба, щоб саме у ці дні його техніка виходила з ладу. А з вітчизняною - саме така морока щороку. Тому - непатріотичний "Джон Дір" звучить гордо. Він не ламається, хоча й коштує шалених грошей. Може й не треба той завод рятувати, що згорить те не зотліє.

Але самоцінка фермерів, то звичайно, ще не все. Нотки абсолютного схвалення від різних за фахом, статками і освітою людей. "Вони ж фермери..."

Треба сказати, що моє рідне місто з кожним моїм візитом кращає. Коли раз на рік бувати - особливо помітно. Деякі вулиці вже якесь лондонське Сіті. Не зовнішньо, а за кількістю центральних офісів банків на одній вулиці. Зрозуміло, що сама вулиця Радянська - картинка. Можна знімати рімейк кіно про слом'яного капелюшка. Столична мода втикати скрізь хмарочоси, на щастя, не прижилася. Або гарно реставрують старі будинки, або дуже доречно вписують в стару забудову нові 3-4 поверхівки. І де та криза? Ніякого порівняння з тією задницею, що настала у 90-ті.

Приватний сектор теж весь в новій забудові під яскравою металочерепицею, і ондуліном, якого чомусь дуже не любить Юрій Макаров. З'явилися в людей грошенята.

Потім дивишся на забитий суднами рейд на Дніпрі, на невеличких "турків" на тисячу-півтори тонн, що вантажать збіжжя під елеваторами, на черги камазів із зерном під портом, які забили усі прилеглі вулиці, і розумієш, звідки гроші на реставрацію й новобуди, і чому фермер нарешті стали промовляти з повагою.

А бавовняний комбінат в місцевості, де бавовна не встигає визрівати, - то така сама дурниця, як комбайни, які ремонтують 4 дні з 12.

Все ж таки казкова в нас країна. І знаєте чому? Тому що кожен українець зі шкіри геть вискакує, аби в нього було не гірше, ніж у людей. Він не чекає траншів МВФ, або що добрий Путін йому вікно пластикове вставить - сам дає собі раду. Пам'ятаєте, в часи першої газової війни тодішній прем'єр Єхануров задумався над тим, щоб давати кредити населенню на пластикові вікна, бо це зменшує енергозалежність держави, яка зараз викидає шалені гроші на опалення навколишнього середовища? І що, хтось ті кредити став віидавати? Ні в якому разі. Населення само впоралось і навіть пішло ще далі - самотужки стало утеплювати свої міські помешкання. Може, окремі клапті утеплених квартир в панельних багатоповерхівках виглядають смішно, бо кожен фарбує стіну поверх пенопласту у свій колір. Але якщо держава на це ні копійки не витратила, то й колір вибирати не їй.

Найбільше що може зробити держава для нашого громадянина - залишити його в спокої. А він вже сам розстрається. Щоб не гірше ніж у людей було. А поняття "люди" зараз розширилося за рахунок європейців та інших, де ми собі оте "не гірше" видивляємося.

І все б нічого, гріх жалітися, якби приватна ініціатива по облаштуванню суспільного блага в нас ще й не каралася б. Ви думаєте дарма Черновецький наказував двірникам оті пластикові вікна й кондиціонери попереписувати? Просто країна якихось донкі-хотів. Варто побудувати мирного вітряка, вже якесь чмо зі списом на нього скаче.

Я досі під враженням від розповіді про таврійське село, в якому, щоб бути не гірше, ніж у людей, несподівано стало необхідним побудувати вітрогенератор. Не знаю вже, хто з тамошніх фермерів і в якій англії те піддивився, але мода така виникла. Саме, без копійки державного фінансування, як те робиться в цивільних країнах, село стало енергетично-незалежним. Здавалося б, порадіти і за приклад поставити іншим. А дзузьки. Докі-хоти на варті.

Вітряки позакривали... обласні екологи. Вони, виявляється, страшенно шкідливі для довкілля. Шумлять і птаство розпугують і ще щось. Мене не здивувало б, якби якісь енергетики, які боролися б таким чином за власний добробут і надприбутки, не здивували б податківці, пожежники, санепідстанція. Але чому ЕКОЛОГИ закривають найекологічніші електрогенератори? Щось тут не так. Когось тут треба драною мітлою гнати, щоб не заважав людям самим про себе й свою державу піклуватися.