БАРКАРОЛИ

Насправді оті подвійні осьові, зебри й кирпичі - то суспільний договір між учасниками дорожнього руху, і ДАІ тут не при ділах. Вона взагалі не ДАІ, а ДАЙ. Заплатив дядьку з жезлом і мчи хоч з надзвуковою швидкістю хоч по зустрічній смузі.

В тому, що по зустрічній смузі більшість все ж не їздить винні не контролюючі органи, а те, що водіїколись домовилися їздити правою стороною дороги. В Британії домовилися лівою і їздять собі. Right is wrong, left is right. А ускладнення правил вже й дало роботу отому органу ДАЙ.

Про суспільний договір краще всього зрозуміло на нерегульованих зебрах. Правила на всю країну одні, але в одних містах пішоходів прийнято пропускати, ще підмигувати їм підбадьорливо фарами, в інших прийнято не звертати на них жодної уваги. Причому цікаво, що для того, щоб весь натовп водіїв згадав про правила, як правило досить одного гречного водія. Він зупинився й став пропускати, зупинився весь потік автомобілів від Щорса до Бесарабки. Тобто, і одного вистачає. Якщо таких небереться на місто хоча б тисяча, різниця між Києвом і Москвою в плані водіння стає помітною.

Так і в інших родах людської діяльності, в тому ж бізнесі чи вищій школі. Я от їхав недавно з професором з ВУЗу, де не беруть хабарів зі студентів. Зарплатня професора така, що цього не потрібно. Професор переживав, що от не приведи Господи, знімуть цього ректора, і все повернеться на круг. А назад в хабарі вже так не хочеться, коли спробував жити на чесну пристойну зарплату. Не знаю, чи вистачить одного ВУЗу на країну, щоб усі учасники цього руху перестали давити студентів на зебрі, сподіваюся, що їх насправді більше.

Тож в будь-якій ситуації з порушеннями, спробуйте задля хохми зробити все по правилах. Може саме з вас ота хвиля цивілізованого ставлення до пішоходів і почнеться.

UPD. Коменти з поза ЖЖ.

Не водії домовлялися, а ще візники. В австро-угорщині був лівосторонній рух, а поляки запровадили правосторонній. Штрафи не допомогали і львівський воєвода почав дарувати усім дядькам, котрі їхали тим боком що треба перочинні ножики із гравіровкою - від львівського воєводи. Ось ще і стало вирішальним.

Невже у Вакарчука не вистачить перочинних ножичків для всіх ректорів, що не обкладають даниною викладачів? :)

Поки плавав і мав можливість постійно порівнювати Україну з іншими країнами, не було жодного сумніву в тому, що живу в найкращій країні з можливих. Золота середина. Не бундючна й зажерта, як деякі європейські, й не  жебрацька й голодна, як деякі африканські. Клімат чудовий, дівчата гарні (не ги-ги-ги, а гарні, погуляйте вулицею де-небудь у Греції, зрозумієте), аборигени привітні, освіта пристойна, кухня смачна, горілка гірка, влада розгільдяйська - чого ще бажати?

А все, чого не вистачає, - то справа часу. Бо є загальне бажання, щоб не гірше, як у людей.
Озираючись назад, можу констатувати, що такі переконання були правильними. І якщо тільки заморочитися й почати перераховувати, що кидалося в око в порівнянні з іншими країнами на початку 90-х,  чого хотілося, щоб воно було і в нас, то все майже вже давно стало звичним, на нього й уваги вже ніхто не звертає. А цього ж просто не було. Ні поганого, ні гарного - ніякого. Ну от електронні зарплатні картки ті ж взяти чи безконтактні проїзні в метро.

Але як псується загальний настрій від довгого сидіння в Україні. Оце повсюдне ойкання й прибіднення, невміння радуватися тому, що є.  Це скрізь. Це в характері українців і це давить на мозок. Люди не вміють бути щасливими, хоча Сковороду їм вже й у школі викладають. А політиків по телевізору  послухаєш, так взагалі якийсь жах навкруги. Усі рятують Неньку від якогось всеохопного капця. І кожен зі своїм патентованим вазеліном.

Я знаю, чому поки плавав сприймав усе з більшим оптимізмом, - я просто не чув політиків, бачив лише постійні зміни на краще кожного разу, як повертався додому. По дрібничках, по якихось побутових суто речах. А потім озирнешся на пару років назад - змінилося все. І в пиво вже ніхто прального порошку не додає задля пінності.

Ось літературу ту ж взяти. Порівняти 90-ті й середину 00-х неможливо навіть за кількістю назв, я вже не кажу про розмаїття жанрів. Якщо опустити за дужки наклади, рахувати самі назви, то книжок у нас з'являлося більше, ніж у Франції. Хто-небудь може назвати Францію некультурною країною? Так ні, звично скиглили, як все погано. І видавці, і критики, і почасти й автори. Ну так отримуйте кризу, щоб було з чим порівнювати.

А політики що? Вони здебільшого брешуть те, що електорат хоче від них чути. Ось жоден же не будує свою кампанію на тому, як буде гарно, і чому буде гарно, і як того гарно досягти, якщо його оберуть. Усі лякають, як погано буде, якщо оберуть супротивника. Це ментальне, і не в політиків, а у виборців. Їх треба налякати, бо інакше не дійдуть до виборчої дільниці.

Напружує все це. Треба б кудись поїхати попрацювати знову, щоб відпочити від нашого інофрмаційного простору і поправити свій оптимізм.

Щойно на Нивках бачив цікавий газончик біля типової 5-поверхівки. Ну, деревця якісь, як заведено. Ну, газон середньої втоптаності, на якому вижили лише бур'яни. Але під одним парадним огороджено стрічками рівний квадрат, щоб не ходили, і на ньому посіяна зелена газонна травичка. Стрижена. Просто тобі англійський газон. Рівно на вид з вікна квадратик :)

Це дуже по- українськи. Не треба гігантоманії й суспільних ініціатив. Щоб впорядкувати свій власний вид на Мадрид досить пакету насіння.

Оскільки найцікавішу частину з прес-релізу Херсонського мореходного училища я в попередніх дописах заховав під кат, повторю її ще тут.


У 1859 році Т.Г.Шевченко із заслання писав  братові Варфоломію так: «Пишешь, что тебя не было дома, что ты хлопцев возил в Херсон. Хорошо сделал еси! Да только пристроил ли их в то училище торгового мореплавания? Если пристроил, то молись Богу и ложись спать. Из хлопцев люди будут».

Я там десь вже писав про несподівані враження іноземців від нашого данського гетьманату. Втім саме про кумедні випадки. Найбільш неприємні відгуки я, як водиться, притримав. Сміття. Сміття скрізь, куди не виберешся з міста. Та й у містах останнім часом не краще. Це багатьом кидається в очі раніше за Дніпрові схили й бані Софії.

Ви були колись на Хрещатику після вихідного дня, годині так о десятій вечора? Жах.
І там ще прибирають. Але як можна так засратися в продовж дня? Мені досі соромно за себе перед одним гостем з Єгипта, якого я вигулював Хрещатиком та околицями. Побачивши просто посеред тротуару бананове лушпиння, той заможний гість столиці й майже мільйонер не полінувався нахилитися й віднести залишки банана до найближчої урни.

- Це ж хтось послизнутися може, - пояснив він і тут таки для наочності приклеївся до жувачки на асфальті.

Отож сміття - справжня проблема України, для вирішення якої не треба залучати жодної партії. З себе почати й просто не смітити. Але це, виявляється, - найважче. Це не в наметах котрогось з кандидатів підзаробляти.

Втім, примушений обраним тегом "будуть люди", пишу саме про зрушення на краще. Біля однієї зі станцій метро, де, як водиться, купа кіосків, і після роботи п'ють пиво в економваріанті прямо за рогом, не дочекавшись урн від мерії, чи кіоскери, чи ще хтось, почали встановлювати через кожні 5 кроків звичайні картонні ящики для сміття, а потім ще й банки з водою для цигарок (мабуть ящики декілька раз займалися). І сталося неймоврне - навіть роботяги після зміни смітити перестали. Там чисто.

А на закуску вам фото з Тарханкута, але з сайту ініціативи "Тарханкут без сміття". Такі ініціативи останнім часом теж стають модними. І абсолютно без політичних вимог. Просто від фірм та людей, яким набридло жити в смітті.

На фоні тихої війни великих монументальних форм (Потьомкінців зняли - Катерину поставили, Петлюри бояться, про Щорса забули, Леніну відбили носа тощо), останнім часом на вулицях міст з'являється багато "наближених до народу" невеличких скульптур без постаментів. Скульптури присвячені найрізноманітнішим домашнім богам (пенатам) місцевих мешканців - від популярних співаків, акторів тощо до мультяшних персонажів.

А ви знаєте, що усі ті Афродіти, Геракли й Списоносці в давніх греків теж стояли просто у місті, якщо не в чистому полі, а не в Луврі? Не знаю, чи заведено в давніх елінів було "потриматися за бантик" Проні Прокопівни на весіллі, але певен що відповідні скульптури в кожному місті були.

Іноді ці "грецькі скульптури" і в нас проявляють властивості боженят. Ви теж помітили, що після встановлення пам'ятника Їжачкові в тумані у Києві цілий тиждень стояв майже лондонський туман - густий, справжній. Їжачок - взагалі новий етап в садово-парковій архітектурі, бо дерев'яний. Неподалік від нього є ще дерев'яна балерина - теж з усохлого дерева.

Ось ця тенденція не викорчовувати засохлі дерева а робити з них скульптури - вже якась неослов'янська. Наші предки були не по мармуру, а по дереву більше майстрами. І за дерев не так шкода - щось від них залишилось в матеріальному світі, і мешканцям бетонних мурашників приємніше.

Коли в Херсоні засох легендарний платан, якому 200 років, місцева краєзнавча легенда у формі дерева, з нього теж здогадалися зробити скульптуру. Плітки про причини того усихання не переповідатиму, бо чого тільки люди не брешуть. Засох і засох. Але "весь не пішов", зовсім як Пушкін.

А правда кумедно звучить?

Львівський військовий ордена Червоної Зірки інститут імені гетьмана Петра Сагайдачного на вулиці Степана Бандери 12.

Але я не про це. Просто проходив рано вранці повз, подивився на щеглів-курсантів, що метуть прилеглу територію від листя, щоб до підйому прапора жодних проявів осені вже не спостерігалося. У військових пори року визначаються виключно формою одягу й наказами по училищу, а не календарем.
Хтось з курсантів стріляє в перехожих закурити, хтось там ще щось. А сержант шикує в колону по два з десяток курсантів з гумовими кийками й нарукавними пов'язками, яким сьогодні заступати в патруль по місту, й веде кудись. Мені по дорозі, йду собі за ними.

Проходячи повз церкву Св. Анни на Городоцькій весь стрій знімає кашкети й оминає церкву з непокритими головами. Потім одягають кашкети й крокують собі далі.

Мабуть правильно, що єдиний військовий інститут сухопутних військ залишили у Львові, а не в Одесі. Хоча коли це вирішувалося, логіка рішення (здається Гриценко ще був) була мені незрозумілою.

Письменник Лєв Толстой колись йшов по вулиці у супроводі якогось літератора, що й залишив ці спогади, а назустріч їм вулицею йшли два кирасіри. Для тих, хто не служив в кавалерії, кирасіри - то такі вершники з важкими палашами, в блискучому бронежилеті, золотому шоломі з плюмажем і непристойних лосінах. Кирасіри йшли в ногу, навмисне перегородили своїми широкими плечима майже всю панель, ще й "випадково" зачіпали своїми палашами в ножнах перехожих, особливо гарненьких баришень. І ось пан "зеркало російської революції" почав розвивати тему про армійське довбограйство ((с) стрнґ)

Ось ідуть, мовляв, обличчя дебільні-молодецькі, вуса нафабрені, ай-кью не промацується, жодної книжки, мабуть, не прочитало за життя, а прогодуй такого, це ж скільки селян можна було б кашею нагодувати і таке інше...

В цей час обидва кавалерісти порівнялися з глибою-чоловічищем, дзенькнули шпорами й зобразили навіть "рівняння на класика".

- Красота! - несподівано обірвав своє старече бухтіння і з захватом констатував Толстой.
- Як два античних боги!

Ось кирасірів з озброєння зняли, Толстого в шкільну програму включили, але таке враження, що вивчають саме оцей епізод і подробиці старечого бухтіння. Принаймні журналісти інтернет видань. Рідке видання не пройшлося по тому, що військовий парад на День Незалежності коштував аж 70 мільйонів, та краще б ці гроші... Втім, ніхто з журналюг не написав чесно "віддали б мені і я б нарешті відремонтував кран на кухні ", а вигадував щось суспільно-корисне. Традиційними адресатами цієї суспільної користі, яка до них все ніяк не може потрапити, в нас є медики і вчителі.

Якщо пам'ятаєте, парадів наша пацифістична країна дійсно довго не проводила. Вирішила відновити традицію лише при другому Кучмі. Я тоді теж вирішив потолстовствувати - йшов увечері по Великій Васильківській з симпатичною супутницею і вопрошав:
- На фіга? Та краще б...

Але не врахував, що саме того вечора була репетиція того "на фіга" на тій самій вулиці. Не буду описувати, як виглядають свіжовифарбувані БТРи з побіленими колесами, й накрохмалені військові в камуфляжі, як те все дирчить, гарчить, грумає й суне нічною вулицею. Скажу лише, що подивився на очі своєї супутниці, побачив в них оте толстовське "красота, боги!" й зрозумів, що паради проводити - правильно, скільки б те не коштувало.

Парад для військових - як Львівський форум для видавців. Звіт про проведену роботу й свято. Можливість побачити свій полк в спільному строю війська й переконатися, що ти не з гіршого у збройних силах підрозідла. З власного курсантського досвіду пам'ятаю, що потрапити в наряд в день параду вважалося офігенною подлянкою, наче рік марно прожив. Участю в параді військові підрозділи нагороджують, а не карають. І таке інше і таке інше. Потім усі обговорюватимуть. як вони пройшли цього року, гірше чи краще за інші коробки, і хто там що відмочив, а ти як не з цього училища, все прогавив, і вставити нічого.

А є ж іще інші аспекти цього дійства, на яких я не зупинятимуся. Від ритуальних до міжнародних.

Але чи варто це 70 млн.?

Остаточно заспокоїла мене інша красива жінка, з якою я пив каву в Херсоні.

- А ти уяви, що понаписували б ті інтернет-журналюги про Україну, якби Ющенко цього параду НЕ ПРОВІВ.

Письменник Іван Єфремов колись зауважив, що найважче писати не нудно про позитивні речі, про добро, так би мовити. Зло апріорі усім цікаве, негатив не залишає байдужим читача.  Найулюбленіші і найвідоміші літературні герої - негідники. Втім, добре це усвідомлюючи, він сів і написав "Туманність Андромеди". Роман, в якому нема жодного негідника.

В справедливості його слів можна переконатися й не виходячи з ЖЖ. Наприклад, варто написати пост про бєспрєдєл ментів, його завалять коментарями. А коли Катя Бабкіна написала про шляхетного ДАЇшника на "Країні Мрій", який цілу добу сторожив забуте нею за межами стоянки авто (ну забувають іноді літератори, що приїхали сюди на машині), цього ніхто не коментував майже. І я теж. Бо що тут коментувати? Сказати про мента добре слово? Таких у словнику немає :)

І ось після всього цього. Вирішив завести в цьому блозі тег  "будуть люди" і писати про помічений навколишній позитив, бо я його таки іноді помічаю.

Щойно двічі перетнув парк Шевченка в Києві. Усе в студентах. Лавочки, вуличні кафе, столи для шахістів, газони, фонтани, сцена, бордюри. Один оригінал лежав у повен зріст горілиць навіть на клумбі під самим Тарасом Григоровичем. Розвалився із закритими очима і щось там собі слухав у навушниках. Вони тепер і на лекції в навушниках ходять?

Усі щось випивають, кому що Бог послав. Усі над чимось регочуть.
Дівчата засмаглі, парубки в краватках. Обличчя розумні. Суцільний позитив.