БАРКАРОЛИ

Радіограма

ВАНЮ ПРИДБАЙ МЕНІ КОПЕНГАГЕНІ БЮСТГАЛТЕР РОЗМІРИ СПИТАЙ РАДИСТА =
ЗІНА -

Це з книги Віктора Конецького прикол, але вигадати таке неможливо :)

Віктор Шкловський колись піддивився, що на письмовому столі секретаря Спілки (їхньої) поета Ігоря Сельвінського стоять бюсти Пушкіна та Лєрмонтова (чи Нєкрасова, може, не важливо). Важливо те, що Сельвінський сидів у своєму кабінеті між двома класиками.

- Сидить. Звикає, - схарактеризував Шкловський.

Хто буває в Спілці (нашій), чиї бюсти наші поети на столах тримають?

Шукав якось необхідну для одного шкандалю на одному форумі літературознавчу книжку за прізвищем автора, а Гугль, язви його хоч в один з його тисяч серверів, все підсовував мені статті й сайти про моряків. Я навіть подумав, що проти мене застосовано новий алгоритм ранжування результатів пошуку, так званий "поведінковий таргетинг".

Ну знаєте, "Бігун" таке практикує. Запитаєш хоча б раз у житті "шини зимові" на Рамблері, і до кінця світу читатимеш на всіх сайтах, де є "Бігун", лише рекламу автомобілів, бо ці розумники записали в скрижалях, що ти автомобіліст, а ти неіякий не шофер, а літератор, шини шукав для достовірного фактажу в детективі про Аніськіна, але дурному роботу вже ніц не доведеш. Про моряків я шукаю часто, але Гугль в такому прямолінійному жлобстві до того помічений не був. А тут я аж засумнівався.

Начебто і прізвище не дуже розповсюджене, і автор серед українських літературознавців досить відомий і цитований, але - жодного натяку. Замість нього Гугль мені все моряків підсовує. І яких моряків. Останнього гардемарина Росії якогось -  випускника Морського кадетського корпусу, що відійшов у кращий світ  лише в 1995 (ого!), якісь підручники з суднових двигунів внутрішнього згорання та теорії будови судна, якісь згадки про джазмена капітана Колбасьєва (так, саме той з "Ми з джазу"), секретаря спілки (їхньої) Леоніда Соболєва, який написав про Федю з наганом, і т.д., до єдиного вірменського адмірала Ісакова включно. Коли в Гуглі виліз знайомий мені сайт Віктора Конецького (бо який же колишній моряк не бував на сайті Конецького хоча б раз у житті), я не втримався і пішов на того останнього гардемарина подивився на фото під час якогось збіговиська "клубу веселих капітанів" у Конецького.
Судячи з розмірів келиха, з якого причащалися капітани, це справді був дуже веселий клуб.




Потім я оговтався й продовжив пошуки необхідної мені книжки. Бо я шукав аж ніяк не блискучих морських офіцерів у кітелях з золотими ґудзиками, а твір одного маркововчкознавця - якогось дядька у вишиванці під сірим професорським піджачком і стереотипному пенсне над шевченківськими вусами.

Згадки про цього шановного пана-професора можна знайти на будь-якому сайті, присвяченому Марку Вовчку. Ось, наприклад.

3.Лобач-Жученко Б. Марко Вовчок. – К.,1987.
4. Лобач-Жученко Б. Марко Вовчок як прототип Анни Одинцової з роману І.Тургенєва «Батьки і діти» // Рад. літ-знавство. – 1989. - №3. – С.65-70.

6. Листи Марка Вовчка: У 2-х тт. / Упоряд. Лобач-Жученко Б., Дорошкевич В. – К., 1984.
7. Лобач-Жученко Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. – К.,1983.

Дуже гарні й загальновідомі книжки (ви ж не сумніваєтеся, що я їх усі прочитав ще коли писав курсову з Марка Вовчка, еге ж?), в яких межу між детективом і літературознавством дуже важко провести.

А потім мені нарешті потрапила на очі фотографія отого професора в піджачку. Ну, без вусів, але типовий професор, з шотландською борідкою замість вусів. Я придивився і зрозумів, що натрапляв весь час на одну й ту ж людину. І мої уявлення про українських літературознавців далекі від істини.



Людина ця - Борис Борисович Лобач-Жученко, онук письменниці Марка Вовчка, випускник Морського кадетського корпусу, один з перших морських авіаторів у світі, письменник і історик літератури.

ЗІ. Якщо кого цікавить, для якого шкандалю потрібна була книжка, то шкандаль називався "Проблема авторства текстів Марка Вовчка" - столітній холівар українського літературознавства :)

Питання руба. Що спільного між цією книжкою і українським літературознаством? Або навіть не так - з українською класичною літературою. Гугліть на здоровля. Радьтеся в коментах. Питання здається мені непідйомним навіть для Онотолєя Васєрмана.

Декілька днів тому розмова чомусь торкнулася "Цусіми" Новікова-Прибоя, і я запропонував товаришеві брати його лопати і їхати на колишній город брата Олексія Сілича в село Матвієвське Сасівського району Рязанської області - шукати перший варіант роману. Чомусь згадалося, що перший варіант, написаний по гарячих слідах, два роки шукали жандарми, поки Новіков-Прибой ходив собі в море на англійських пароплавах і у вус не дув. Але брат так надійно заховав його на городі, що й сам потім не міг знайти.
І Новікову-Прибою довелося відтворювати все по пам'яті, зрозуміло, що зі значними втратами фактажу.

Але мій товариш, як людина ретельна, не поспішав видавати мені свою лопату, а пішов перечитувати "Цусіму" і вчора показово ткнув мене носом в наступну сторінку після описаної мної історії з рукописом. Так ось, вже по братовій смерті небіж Новікова-Прибоя заходився наводити лад у господі і рукопис та записи тоді ж і знайшов під вуликами на задньому подвір'ї. Ось тобі й на. Це, виявляється, був уже другий варіант. А перший варіант було втрачено ще в японському полоні під час заколоту полоненої піхоти, яка чомусь визвірилася на морячків і хотіла вкоротити їм віку.

Отак буває з пам'яттю. Втім, Рязань тепер може спати спокійно, пошуки скарбів відкладаються :)

І чомусь пригадалося, як я сам, їдучи на пароплав в Херсоні,  добряче отримав на горіхи від банди хуліганських підлітків на нічній вулиці. При цьому заробив просто хрестоматійний бланж під лівим оком, бо боявся випустити з рук сумку, яку тут же поцупили б, тож  не було чим прикриватися зліва. В сумці не було нічого цінного з точки зору бандитських підлітків. Швидше за все вони її просто викинули б до смітника в наступному ж подвір'ї. Самі рукописи. Десь за десять років.

Але і в розпалі бійки я пам'ятав цю історію про Новікова-Прибоя і історію про Хемінгуея, в якого поцупили валізу з рукописами десь в Еспанії. Чи у Франції? Ось запропоную наступного разу відправитися до Мадрида на її пошуки, і мій товариш, як людина ретельна, усе перевірить і вичитає, перш ніж брати квитки на Мадрид.

Ми часто забуваємо, що шедеври світової літератури виникають не на порожньому місці, а виростають на "перегної" масової літератури свого часу, яку всі естети й сноби беззаперечно лаяли й вважали низьким стилем.

Якщо вже попередній допис був про Мелвілла, то його "Мобі Дік" - логічний фінал цілого десятиліття домінування мариністики в американській літературі, що навіть дало привід критикам назвати 1840-ві роки "ревучими сороковими" - за розповсюдженою серед моряків назвою району світового океану в Південній півкулі, що славиться своїми штормами. А почався весь цей бум з автобіографічної книжки автора, чиє прізвище я вже забув, яка називалася "Десять років простим матросом".

Гоголевський "Вій" виріс на гумусі десятків низькопробних оповідок про малоросійських відьм.

Котляревський - на бурсацькому фольклорі й вертепах. І таке інше, і таке інше.

В дуже симпатичній мені теорії Віктора Шкловського це явище названо "канонізацією молодших жанрів", через яку і відбувається розвиток літератури. Тобто Мелвілл, Гоголь, Котляревський не просто написали в сучасному їм низькому жанрі, а зробили це настільки гарно, що краще них зробити це вже неможливо, і не потрібно. Вони підсумували певний період розвитку літератури і низький стиль зробили класикою. Амінь.

Тобто, поціновувачі традицій, наслідувачі й епігони класиків займаються від початку безнадійною справою, що гарно показала таж котляревщина в українській літературі. Стільки наслідування і жодного притомного твору, що хоча б віддалено наблизився до "Енеїди".

Перекладаю для фантастів. Сай Фі вже давно канонізовано, писати наукову фантастику, наче живеш досі у 70-ті, безперспективно. Фентезі, як молодший жанр, що відгалужився пізніше, зараз на піку, але теж вже сходить зі сцени, майбутнє за яким-небудь кібер-панком чи стім-панком, а можливо й за ще більш низьким жанром, наприклад - тролінгом на сторінках "Української правди".

Як гарно сказав Шкловський, "наслідування в літературі йде не від батька до сина, а від дядька до небожа".  Олександр Блок канонізував низький і осміяний циганський романс. Розанов зробив письменницькі нотатники фактом красного письменства, а не додатками до повного зібрання класиків.

Якщо поглянути під цим кутом зору на сучасну українську літературу, то Світлана Пиркало займається канонізацією колонок кулінарних рецептів в глянцевих журналах, а Андрухович - туристичних путівників.

А ви вже знайшли для себе підходящий низький жанр?

Книжки не знаходять нас зненацька. Ось і "Мобі Дік" Германа Мелвілла полював за мною щось із десяток років. 

Неможливо цікавитися мариністикою і не наштовхуватися на згадки, алюзії й прямі цитати з "Мобі Діка". 
Ось читаєш собі критику на такого собі Курта Кламана "В дикому рейсі", і критик, звичайно ж, не втримається від зауваження, що ця історія про ірського кочегара-короля і величезну рибу-молот, що переслідує його морями, - переспів Мелвілла. Чи там, скажімо, герой Конецького, що, як Йона, живе в шлунку кита, але відмовляється звідти виходити, бо навпаки - сховався туди від світу, - це теж данина мариністів Мелвіллу.

Отож, що це одна з найвеличніших книжок американської літератури, а можливо й - людства взагалі, я собі добре затямив, але якось все не виходило її почитати. То шрифт дрібний, то бібліотечний абонемент прострочений, то інших справ до дідька, ось хоч би мандаринами торгувати, чи шоколадками.

Втім, справи чомусь не заважали читати мені інші романи Мелвілла, ті ж "Тайпі" та "Білий бушлат".  Останній, до речі, сприяв тому, що в американському військовому флоті відмінили тілесні покарання. Мелвілл мотивував це в книзі через протиставлення з російським військовим флотом. Мовляв, там пани дають канчуків своїм кріпакам, а нас, вільних людей, по якому праву деруть, як сидорових кіз? Але то таке. Просто привід задуматися, що менш відомі й забуті  книжки можливо більше змінили світ, ніж усі шедеври літератури. І гарна відповідь усім літераторам, які переводять папір "для вічності". Вічність - дама з витребеньками, їй не вгодиш. Мелвілла ось теж ледь не забули. Але канчуки на флоті таки відмінили, і цього в нього не віднімеш. І менше з тим.

Але  "Мобі Дік" все якось не траплявся під руку. Та зі своєю книгою розминутися неможливо. Виявляється, "Мобі дік" лише очікував, поки мене поносить світом по хвилях, і я зазнайомлюся з сучасними капітанами Ахавами в житті, а не в літературі. Щоб це було не відкриття, а впізнавання, тільки і всього.

Знайомство з одним із них і привело мене взимку до Феодосії. Якісь там бізнесові мандаринові справи. А потім трапилась якась бандитська історія, характерна для початку 90-х, і мене мусили сховати на декілька днів, щоб вляглося. І сховали в старому татарському будинку на схилі гори з видом на море. Будинок був нетоплений, вода була лише дощова - в глиняному резервуарі посеред двору. По шибках колись стріляли з кулькового пістолета, і зараз в них свистів зимовий вітер з моря. Декілька раз на день відключали віялом світло, але замість свічки в мене був турецький ліхтар на акумуляторах з радіо та годинником в тому ж корпусі, щоб два рази не вставати. В будинку було лише одне ліжко, вкрите строкатою ковдрою з клаптів, і лише одна книжка. Ви мабуть вже здогадалися, що це був саме "Мобі Дік", і що відкрився він одразу на розділі "Готель "Китовий фонтан", де головний герой спить в нетопленому номері саме під такою ковдрою, та ще й у одному ліжку з гарпунером-канібалом?

Я прочитав "Мобі Діка" за два дні, не вилазячи з під тої ковдри. Шторм прибився, бандити попустилися, а я все читав і думав, що зі своєю книгою людина просто не має шансів розминутися. Рано чи пізно та книга її вполює і загарпунить, це лише справа часу.

В спогадах драматурга Євгена Шварца про дитячого письменника Бориса Житкова проскочив цензуру дуже яскравий надійно завуальований епізод.

Написано було приблизно таке.

Одна видна діячка педагогіки колись виступала перед дитячими письменниками і розповідала про одну велику людину. Зокрема про те, що коли вони разом йшли вулицею, і вона хотіла подати старцеві, велика людина утримала її від цього, сказавши: "Не плодіть жебраків".

На що Житков голосно сказав: "Яка мерзота".

Ось такий незрозумілий і цілком герметичний запис, який Євген Шварц чомусь захотів включити до спогадів про свого друга Житкова.

Найцікавіше, як водиться, потрапило в примітки вже пострадянського видання спогадів.
Увага, питання. Хто виступав перед дитячими письменниками і про кого розповідав?

Коменти скріняться і все таке, якщо знову не наплутаю, яку пімпочку тиснути.

Сусіди детективниці Т. з великою цікавістю читають кожен новий її роман, а потім іноді перестають вітатися в ліфті, піджимають губи й ображено бурмочуть:

- Ми вам такого не казали.

Кожну фразу про сусідів головної героїні вони сприймають на свою адресу.

Джозеф Конрад є рідкісним випадком у світовій класиці. Англійські критики проспівали йому немало дифірамбів, серед яких є і ярлик "неперевершений стиліст". Це тим більше викликає захват, бо  англійську цей неперевершений стиліст почав вивчати у віці щось із 23 роки, коли емігрував з Росії.

Так ось, шпацерував якось цей неперевершений стиліст берегом моря під ручку з Гербертом Велсом і споглядав на типовий англійський морський пейзаж.

- Ви бачите цей 14-весельний катер, який щойно вийшов з аванпорту, Велсе? Так отой, що йде в бейдевінд лівого борту дуже круто до вітру, й задні шкаторини його вітрил на фок-щоглі вже трохи полощуть на вітру. Ви бачите ці сіро-смарагдові брижі з білими пінними гребенями, що набігають з Атлантики й беруть свій розбіг десь аж під Нантакетом? Ви бачите це зловісне червоне вранішнє сонце, що віщує морякам близький шторм і можливо загибель в пінних бурунах на прибережних рифах? Як би ви описали це, Велсе?

- Човен плив, - відповів Герберт Велс.

Господи, скільки всього, виявляється, написав Станюкович, окрім своїх канонічних "Морських оповідань". Категорично відмовляюся все те перечитувати!

Вчора пригадалась американська комедія 90-х, назву якої забув. Ексцентричний татко-бізнесмен, щоб відмовити сина кидати університет, вступає до того ж навчального закладу і починає вчитися в притаманній бізнесменам манері. Так, роботу з економіки пише йому уся рада директорів його компанії, він лише контролює процес по часу й вирішує суперечки між підлеглими і таке інше і таке інше. Досить смішний фільм.

Але просто вже наповал вбив епізод, коли син таки хоче кидати навчання, бо не може написати роботу про Воннегута, не йде йому. Але в цей час лунає дзвоник вхідних дверей і дуже колоритна чорновуса людина на порозі каже:

- Дозвольте представитися, Курт Воннегут. Ви не знаєте, кому я повинен здати статтю про себе?

Цікаво, чи потрапляв хтось з письменників в такі ситуації насправді :)

Люблю читати мемуари людей науки. Те, що для студентів уже бронза меморіальних табличок на навчальному корпусі й необхідні для зазубрювання аксіоми, в них ще - жива думка, рівняння з невідомою відповіддю. Ще цікавіше читати про виникнення гіпотез, перебіг наукових дискусій і полемік, що ледь не переходять в мордобій. Особливо цікаві полеміки в науках молодих, коли наукові школи лише формуються, а їх основоположники ще можуть перехреститися двопудовою гирею і більше скидаються на розбійників з великої дороги й абреків, ніж на мешканців академічного світу.

Зараз здається, ну яка в біса різниця, океанологія чи океанографія та молода наука називалася б? А ледь на дуелях не стрілялися й навіть у підручниках єхидно коментували ляпи опонентів, які прорахувалися з температурою придонної течії в Карському морі , страшно навіть уявити, - на півтора градуси за Цельсієм!

Або, наприклад, триденна дискусія про ймовірні дати замерзання Північного морського шляху в навігацію 193* року, яка велася на острові Діксон, і яку припинило лише... замерзання Північного морського шляху. І таке інше і таке інше.

Отож знайомтесь, чл.-кор. АН СРСР В.Ю. Візе, директор Арктичного інституту Р.Л. Самойлович, академік О.Ю.Шмидт (ніякий не Фідель Кастро!)

Особливо я люблю Візе. Він брав участь в експедиції Сєдова і таке інше і таке інше - і найбільший розбійник з великого наукового шляху. Послухайте лише тему однієї з його наукових робіт. За дословність не ручаюсь, але

"Взаємозв'язок між рівнем води в озері Вікторія та льодовитістю Арктичного басейну"

Для географічних склеротиків. Озеро Вікторія знаходиться в екваторіальній Африці. Арктика - там де завжди. Коли якийсь знайомий метеоролог на серветці починає малювати вам, як вода випаровується на екваторі, проливається в середніх широтах, знову випаровується і досягає Арктики (подібні малюнки є в географії за 4 клас), ідея здається напрочуд легкою: чим більше води пролилося на екваторі і стекло в озеро Вікторія, тим менше потрапило її в Арктику й замерзло у кригу. Але ж треба було помітити цю кореляцію, просто подумати про це! Розбійник, безперечно розбійник з великого шляху!

Коли хочеш щось подібне повторити, на ум приходять лише якісь дурниці на кшталт "Кореляція між мовою документообігу і витратою фарби офісних принтерів".

Майже всі вони написали по підручнику й по мемуарах, які читаються як пригодницькі романи. З повним правом поміщаю їх в колонку про письменників.

Василій Розанов колись заявляв, що книга має коштувати дорого, щоб не потрапляла у випадкові руки.
Ось і в мене великі сумніви, щодо того, чи читають подаровані книжки. Принаймні - подаровані автором.
А якщо читають, то чи можуть подолати думку, що роблять те лише заради добрих стосунків з цим милим графоманом? В цьому, а не в якихось економічних чинниках головна вада самвидавчих книжок.

Якщо напередодні міленіуму "Дон Кіхота" було визнано найкращою книгою тисячоліття, виходить що цю найкращу книгу було написано моряком. Бо Мігель Сервантес де Сааведра саме в такій якості брав участь в останній великій битві галерних флотів при Лепанто, і його навіть було там поранено в руку.

Втім, на Сервантеса також можуть претендувати податкові інспектори та в'язні.

Український шпигунський роман з'явився значно раніше за твори Юрія Дольд-Михайлика чи Андрія Кокотюхи. Саме життя деяких укркласписів було шпигунським романом.

Ось Панаса Мирного взяти. Ні читачі, ні письменницька тусовка довгий час не знали, хто приховується за цим псевдонімом. "Хіба ревуть воли, як ясла повні", наприклад, друкувалося в Женеві, якщо пам'ять не зраджує. Роман потрапив під славнозвісний Емський указ 1876 року і друк його на Україні був неможливим.

Панас Рудченко ж був бездоганним державним службовцем по казначейству, дослужився до дійсного статського радника, якщо переводити на військові звання, це генерал-майор. Хіба що його громадська діяльність начальство примушувала кривитися. Був, наприклад, головою комітету по зборах коштів на встановлення в Полтаві пам'ятника Котляревському, під яким ота заборонена письменницька тусовка, причому з обох Україн, одразу ж заходилася призначати побачення й розвіртуалізовуватися кожних сто років від народження автора "Енеїди".

Я довго й безуспішно намагаюся це уявити. Ось іде Панас Якович в прісутствєнниє мєста. Приймає рапорти від натовпу підлеглих. "Нє ізвольте бєспокоіться", "нєт, што ви! только послє вас!". Закривається в кабінеті на ключ, дістає з сейфу рукопис чергового роману антиурядовою забороненою мовою  й заходиться вичитувати його й креслити.

Це все одно що сучасний генерал від податків Микола Янович потайки переписував би в своєму кабінеті "Московіаду".

А ви кажете, Штірліц.

Зовсім розучився шукати в паперових джерелах. Ось пам'ятаю, що є в "Сентиментальній мандрівці" Шкловського епізод, коли під час десанту червоних у Цюрупинськ вони наступають городами і стрибають через паркани, а місцевий дядько, що вийшов на шум з хати, питає:

- Коли ви вже набігаєтеся?

Хоч усю книгу наново перечитуй. Коли вже Гугль чи МЕТА шукатимуть і на папері? Ідея для адептів стімпанку. Як виглядала б стімпанкова пошукова машина? :)

Як виглядає стімпанковий комп'ютер вже придумав Terry Gilliam у "Бразилії"

Ну, бажаючих, мабуть, вже не буде. Відповідь на цю загадку

Юрій Яновський
Віктор Шкловський

Дехто таки знав :)

Якщо хто згадає подібні випадки, коли різні письменники незалежно описували ту ж подію, прошу поділитися :)

 Нагадую, що ось тут триває опитування на знання двох уривків з двох класиків, які несподівано опинилися в одному човні. Не Джером К. Джером.

Будеш, батьку, панувати, поки живе Гугль :)