БАРКАРОЛИ

Вражений розмахом полеміки стосовно бурячків у борщі, рекомендую до прочитання кожному українцеві
одне невеличке оповідання.

Ось цитата

- Колю, ти сам подумай. І так ми жили не дуже добре. Борщ - майже єдина радість, що нам залишалася. А рука і його забрати хоче. Це ж вже занадто! Хіба будемо ми українці, коли злякаємося і віддамо борщ? Ні! Покидьками будемо, Іванами, що не пам'ятають свого коріння. Багато ми віддали, але це не можна віддати. Борщ, це як Тарас Григорович. Не було б Шевченка – не було б України. Як віддамо борщ, то й України не буде. А хіба таке можна? Хіба забудемо ми наших дідів-прадідів, що за Україну голови наклали?

Владислав Івченко,  Рука з борщу

Я знав, що буду писати цей відгук на книжечку «Івченко об’єднує Україну», ледь вона потрапила мені до рук. По-перше, оповідання цього автора, щоправда під псевдонімом Владюша Бар-Кончалаба, я вже читав в Інтернеті і вони мені іноді подобалися. По-друге, я декілька раз чув Владюшу наживо на усіляких збіговиськах літераторів у Києві та Львові, і завжди це було настільки потужно, що випадкові перехожі забували, куди саме вони щойно бігли, зупинялися, зачудовано слухали його вірші у стилі «пафосного еротизму» й скажено аплодували, нахабно відштовхуючи від сцени законних клакерів з друзів-літераторів, які аплодують авторові з розрахунку на взаємність. Ти мені поаплодуєш, я – тобі. Але Владюша послуг таких клакерів, схоже, не потребує.

 

«Пафосний еротизм» він вигадав навмисне для таких виступів, бо прозаїк, який щось белькоче з папірця посеред виступів справжніх заклиначів слова-поетів виглядає принаймні недолугим невдахою, а Владюша – саме прозаїк. Але не невдаха - це вже точно не про нього. Людина такої ядерної енергетики лузером бути просто не може за визначенням.

 

 

( Read more... )