БАРКАРОЛИ

Антон Санченко "Баркароли", Факт, Київ 2008.

Якось по справах я перетнувся з людиною, яку не бачив багато років. Порозмовляли, поринули в спогади, трішечки похизувались своїми успіхами, серед яких, як водиться серед людей інтелектуальної праці, не останню роль відіграють всілякі дипломи, сертифікати, якими ми пообростали за роки радикальних змін роду занять, перекваліфікацій та переміщень по службових східцях. Зайшла тема, що ж з цього вантажу найцінніше і найкорисніше. "Знаєш", – казав я. "Найдорожчим для мене серед усіх цих свідоцтв і дипломів є диплом третього помічника механіка з електрообладнання". Того диплома я отримав від виїзної комісії одного з сибірських пароплавств перед початком навігації наприкінці радянської доби. Мій співбесідник подивився на мене як на ідіота. Не переконали навіть пояснення, що з цим дипломом мені довелося пройти по майже всіх основних річках Східного Сибіру, а в умовах неймовірної нестачі кадрів у сибірських пароплавствах (і з додаванням діжки солоних сибірських оселедців, виставленої капітаном судна інспектору Регістру), навіть виходити у північні моря, де побачити неймовірної краси пейзажі, дихати найчистішим повітрям, неможливим на курортах в інших місцях, нарешт отримати відчутті повної відповідальності не за папірці чи якісь виссані з пальця "обов'язки", а за реальну роботу судових систем, поломка яких у разі виходу в море може стати причиною загибелі судна з екіпажем.

Що ж, на цьому ті читачі, які вважають, що це-таки парадоксально ставити "корочку", еквівалентну диплому середнього вчилища, вище за всіляких менеджментів, маркетингів, міжнародного бухгалтерського обліку та ще дідько відає чого білокомірцевого, можуть далі не читати, бо йтиметься далі про книжку одного непересічного українського автора, парадоксальність якої (і якого) починається вже з анотації, яка проголошує: "Антон Санченко справді видавав себе за херсонця, будучи киянином. У морі за одного херсонця дають трьох киян. А в море він ходив півтора десятка років. Утім автор не брехав. У Херсоні він народився, вчився в морехідному училищі. В Києві – закінчив школу й університет і живе від народження".

( Read more... )

Вийшла рецензія Леоніда Тендюка в "Літературній Україні". Дуже приємно, тому що ніякий не Жуль Верн, а саме Тендюк був улюбленим письменником мойого дитинства та юності. Навіть в науково-дослідну, а не в рибопромислову  контору розподілявся з училища під враженням від його книжок, хоча знав, що заробітки там будуть менші. Щоправда, ще не здогадувався, наскільки менші :)

Рецензія під катом

 

Пісні моря

( Read more... )Леонід ТЕНДЮК ("Літературна Україна")
 

Саме так – пісні. Нова книжка Антона Санченка, не так давно випущена у видавництві «Факт», зветься «Баркароли». А баркарола (з італійської) – «пісня у воді».

Наша Україна – морська держава. А про море, на жаль, нині пише небагато авторів. Тому-то Антон Санченко на сьогодні – унікальне явище в нашій літературі.

Він, колишній випускник мореплавного училища, працював на суднах у багатьох океанах-морях планети. Фах радиста дав йому змогу бути вдумливим і неголослівним автором-оповідачем. А ще, оскільки зрісся з морем, працюючи на ньому майже півтора десятка років, вивчити морське ремесло. Його оповідання приваблюють читача достовірністю.
Книжка «Баркароли» - не сухий репортаж про життя-буття моряків, ба, навіть не тільки вміло вибудувані сюжети й колізії. Це вдумлива оповідь з відтінком іронії і точним, образним словом.

Відкривається книжка «Глобалізацією». Твір невимушено сповідальний. Автор веде щиросердну розмову з коханою жінкою. А поговорити є про що. І про якісь спільні спогади, і про ті закутки планети, куди його закинула доля.
Географія цих мандрів вражає: Атлантика, Африка, Греція, Ірландія, Куба, американський берег… І все протягом одного рейсу й одного оповідання.

Ледь уловна усмішка пронизує щонайменший епізод, про який ідеться в оповіданні. А ще – любов до свого краю.
Далеко від рідного берега, серед багатонаціонального екіпажу, автор носить у серці Україну, і любить такою, яка вона є.
– Україна? – питають його іноземці, усі оті філіппінці, чилійці й американці, і ніхто навіть не знає, де вона.
«Та я знав. Там, де ти. За вісім годин звідціля. І цього було досить».
І вже, як мовиться, відкритим текстом звучить імперативний патріотизм автора у твердженні: «Насправді, нульовий меридіан мав би проходити десь через Київ».

В оповіданні «Баркарола» постає привабливий образ нашого земляка, капітана теплохода «Сурож» Володимира Непийпива. І знову-таки в серпанку незлобливої, іронічної усмішки, якою перейняті й усі інші оповідання Антона Санченка.

«Ніяка не Венеція, це Стамбул – місто закоханих в українських дівчат бусурманів, які просто шаленіють від наших співвітчизниць, і не один з них збанкрутував на красунях з півночі. «Як і вся Османська імперія, між іншим», - так автор «Баркароли» «пропечатав» турків!

Як і капітана «Сурожа» Непийпива, привабливу дівчину, суднову куховарку Галку та її турецького залицяльника, судновласника містера Ріха, змальовано в сатирично-кумедних тонах. Конфлікт теж досить кумедний, наче запозичений з крутійських романів середньовіччя.

«Біла кішка, чорний кіт» - це розповідь автора про риболовецький сейнер «Петро Кішка» та його екіпаж. У ньому автор теж не схибив, розповідаючи, як чорноморські рибалки ловлять хамсу, що саме по собі є досить колоритним. Але це ще й розповідь про злі жарти долі, білі й чорні смуги, і про те, що переломити долю можна лише за допомогою справжніх друзів, яких море щедро дарує кожному, кого випробувало.

Трохи розхристаним та багатослівним вийшло оповідання «Генерали піщаних кар’єрів», що може пояснювати бажанням автора записати якнайбільше байок дніпровських річковиків. Але всіх річкових анекдотів в одному оповіданні не вмістити, принаймні, це йому шкодитиме.

Тішить душу патріотичною позицією оповідання «Стоперший анекдот про боцмана», дія якого відбувається в Криму. «Коли я зараз згадую Ялту, я жалкую лише про одне. Ні, не про будиночок Чехова. Коли це я вже встиг розтріпатися, що так і не потрапив до нього? Я більше жалкую про те, що тоді ще не був філологом (А. Санченко пізніше закінчив філфак Шевченкового університету. – Л.Т.). Бо лише українські філологи пам’ятають, що саме в Ялті карантинним лікарем тривалий час служив Степан Руданський. Він помер під час епідемії, рятуючи місто від пошесті. А його незрівнянні «Співомовки»… залишились».

«Мандариновий шлях» - це невеличка повість-мозаїка про ту ж таки працю про морі. І її розділи красномовно свідчать про це: «Вантаж», «Рейс», «Пароплав», «Причал», «Капітан», «Гудок», «Екіпаж», «Фрахт» та інші. Вони в різних ракурсах висвітлюють роботу трудівників моря та описують непрості роки для нашої держави й країн-сусідів, зокрема часи війни в Грузії.

Загалом хороше враження справляє книжка «Баркароли». В літературу прийшов здібний письменник, який знає, про що пише, і вміє писати.