?

Log in

No account? Create an account
Лисянський

July 2013

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com

Previous 10

Jul. 25th, 2013

Лисянський

Як аргонавти

Велетенські, в три обхвати, стовбури столітніх африканських дерев котилися з палуби за борт, варто було матросам вибити кріплення каравану, і здіймали водоспади бризок: шубовсь-бовсь-бовсь! Деревини виринали на поверхню лазурних вод затишної морської протоки між Євбеєю та материком і довкола африканського лісовоза, що стояв під причалом поперед «Таврії», утворилося вже ціле дров’яне поле, по якому можна було б ганяти, не замочивши ніг, якби стовбури не продовжували колихатися на хвилі й обертатися довкола своєї осі. Коли таким чином від вантажу звільнили всю верхню палубу лісовоза, просто від набережної містечка відвалила ціла флотилія човників. Звичайні рибальські ялики з двигунцями, на різні варіації яких наші хлопці вже надивилися від Керчі до Халкіса, білоборті, з намалюваними на носу очима, налетіли на дров’яну «крижину», як мартини на косяк тюльки, й заходилися полювати на окремі деревини. Грецькі старигани у автентичних грузинських кепках і потертих піджачках, що переважно стернували на тих яликах, зловивши чергове поліно багром, миттєво хапалися за молоток і забивали в деревину гвіздок, і вже за нього брали дровиняку на буксир тонким сталевим тросиком. Вполювавши з десяток африканських стовбурів, запускали двигунця й, у димках вихлопів, буксирували вервечки деревин через гавань до похилого бетонного сліпу біля цеху деревообробки, де без зупинки рухався ланцюговий конвеєр, підчіпляв з води черговий могутній стовбур залізними гаками, й волочив його до цеху.



В Дениска, який спостерігав усю цю красу технологій деревообробки з крила містка, крутилося в голові лише одне дурне запитання:
- А що вони роблять з гвіздками? Ану як циркулярна пилка на цвях наскочить?
- А Шелман його зна! – чесно відповів старпом Андрій Анатолійович, коли Дениско таки не втримався від свого дурного запитання. «Шелман» називалася ця найбільша у Греції деревообробна фабрика, біля причалу якої вони стояли в очікуванні на свою чергу вже другий день, і, очевидно, так само звали її власника.
- До речі, Денисе, ти знаєш, що циркулярну пилку запатентувала жінка?
- І перископ – теж жінка! Щоб підглядати до чоловічої лазні! – підтвердив електромеханік Дмитрович, що вчасно заскочив на місток. – Хлопці, пішли поможете кабель до берегової колонки дотягнути. Домовилися про берегове живлення.

Броньований електричний кабель в чорній гумовій ізоляції був страшенно важкий і довгий. Дмитрович колись вдало його позичив прямо на кабельному заводі, метрів 500, всього лише за дволітрову пляшку кока-коли. Правда, в ній вже не кока-кола була, але це вже зайві подробиці. Кабель ледь на в’юшку на палубі біля машинного відділення повністю намотався. Зате тепер «Таврія» була забезпечена береговим живленням за найменшої нагоди, навіть коли берегова колонка на причалі знаходилася далеченько. Та що там, цього кабелю вистачило б навіть, щоб заживитися з іншого берега цієї звивистої протоки між вузьким та довгим островом Евбея та материковою Грецією. Якщо в греців нічого не змінилося з античних часів – з Беотією.

- Пацани, а в школі зараз взагалі історію вчать? – спитав Андрій Анатолійович, коли вони вже, крекчучи, відтягнули кабель до колонки.
- Хто вчить, а хто не дуже, - чесно признався Сергій.
- А вам для чого? – по-одеськи, питанням на питання, відповів Денис.
- Ну ми ж зараз у самих що ні на є історичних місцях. А я не бачу ентузіазму й усвідомлення на ваших лицях.
- А що сталося в Халкісі? Ми щось прозівали? – спитав Сергій.
- Ну, не в самому Халкісі, трохи вище протокою, вздовж берега, знаходяться уславлені Фермопіли...
- 300 спартанців! – майже одночасно вигукнули Денис з Сергієм. Хлопці таке люблять.

Якщо ви, шановний читачу, вже трохи підзабули цю історію зі свого 5 чи 6 класу, коли її вчать у школі, дозвольте нагадати, що йдеться про греко-перські війни, а саме про їх епізод, коли триста спартанських воїнів на чолі з царем Леонідом у вузькій Фермопільській ущелині між скелями й затокою кілька днів стримували багатотисячне перське військо, яке у поході досуха випивало цілі річечки. Персам вдалося пройти далі лише завдяки зраднику, що показав їм придатну гірську стежину, щоб вийти грецькому війську за спину.

- Ну, насправді греків було кілька тисяч, ще фіванці, фокейці, з інших міст-полісів. Просто в Спарті були кращі піарники, - засміявся старпом. – Ось цю протоку, дивіться яка вона вузька, перекрив афінський гребний флот на чолі з Фемістоклом, щоб перси не могли висадитися зі своїх кораблів у тил грекам. Перси так і не змогли виграти морську битву у такому незручному для них місці, де їх перевага в кораблях була нічого не варта, але спробували частиною галер обігнути Евбею з півдня і напасти ззаду. Та у відкритому морі було настільки буряно, що більшість їхніх галер затонула. Воно, он, і нас в тій протоці вчора прихопило вітерцем і по зубах давало. Добре, що ми не галера...

Хлопці перезирнулися. Про радистову антену краще було мовчати. Секрет. Нікому ні пари з вуст.
- Повідомте це якось принагідно старшому механіку, - похмуро запропонував Сергій. – Що ми – не галера.
- Ну, не далеко ми від галери втікли, - обізвався Дмитрович від колонки, продовжуючи крутити клеми. – Такі ж плоскодонні, мілкосидячі, ледь задме – ховаємося в якусь шпарку, а не пощастить добігти до шпарки, як сьомій «Таврії», - і беркиць догори днищем.
- Та що ж з нею, нарешті, насправді трапилося? – не витримав Денис постійних недомовок моряків щодо цієї прикрої події.
- Швартов, - почав Дмитрович. – Швартовний кінець з носової в’юшки повністю витравився під час шторму, намотався на один гребний вал, дизель заклинило, тільки на одному гвинті вони вже не змогли вигрібати носом на хвилю, їх розвернуло бортом і перекинуло. Все. А почалося все з того, що якийсь нетямуха не зажав стопор на в’юшці. Дрібничка, начебто.
- Ну, могло і саме віддатися, коли хвилею бак заливало в шторм, - заперечив старпом. – Були випадки, що металеві в’юшки взагалі хвилею зрізало, як автогеном. Так що вже ніхто не скаже напевне, як саме той швартов розмотався. Коли вантаж, вони труби везли, змістився на один борт і судно накренилося, вони спустили рятувальну шлюпку і в неї встигли сісти всі, крім капітана, старпома і старшого механіка. Коли ж судно перекинулося, старпома викинуло з крила містка в море і знайшли його лише через добу вже замерзлого. Зима була, вода холодна, він був у гідрокостюмі, але під час аварії йому розірвало холошу на нозі. Отак, через маленьку дірочку тепло з тіла все і витягло. Стармеха потім знайшли у машинному відділенні, а капітан пропав безвісти.
- Ну от питається, чого вони тому шторму в пащеку поперлися? Перестояти треба було, - переконано сказав електромеханік.
- Знаєте, Дмитровичу, я розумію, що капітана зробили кругом винним і саме це йому написали у висновках комісії потім. Так, по-нашому, вали усе на загиблих, мертві сраму не ймуть. Воно в чомусь і правильно, навіщо життя людям, які залишились, псувати. Але навіть якщо рішення той капітан прийняв помилкове, з морем помилитися легко, ніколи не знаєш, що воно ще утне, то сплатив за свою помилку за повним рахунком. Залишався на місткові до останнього, загинув разом з судном, свій обов’язок, таким чином, виконав. А чому не перестояв і напряму від Босфору пішов? Темна це справа. Ви знаєте, що вони українського дипломата з родиною везли? Може й не могли вони ні повернутися в турецькі води, ні чекати. Дипломатія – справа тонка.
- Так отож, - підсумував Дмитрович і закрив кришку електричної колонки. – А ти кажеш – галери нещасних персів потопило. Скільки там тієї галери?

Наче на підтвердження його слів, повз їхній причал пропливла зграйка вузьких спортивних човників-академок. Стерновий найбільшого з них – вісімки – щось невдоволено гукав своїм гребцям, але досяг лише того, що хтось з бакових гребців обльопав його з ніг до голови, ляснувши лопаттю весла по воді, а всі інші зареготали.

- Ну ось, нічого за тисячі років не змінилося, - посміхнувся і старпом. – Аргонавти, йоксель-моксель. Вперше бачу академічні човни не на річці, а в морі.

Mar. 30th, 2013

Лисянський

Повість про потаємне судно



- Ви це облиште, - сказав дід Хоменко. – Пароплави іноді переіменовують. Сьогодні «XXV з’їзд КПРС», а завтра вже «Леся Українка». І нікому це пам’ятати це не треба, не беріть дурного в голову, а важкого в руки, головне що проект, як був, так і назавжди залишиться – 301. Його не переіменують. Справжній механік повинен знати усі пароплави за номерами проектів. Ось наш пароплав – 326 проекту, і як його не переназивай, СТК чи «Таврія», уже знаєш, що два головних двигуни 8VDS36/24, виробництва німецького заводу SKL в Магдебурзі. Перша цифра в марці дизеля позначає кількість циліндрів – вісім, чотирьохтактний, з наддувом і реверсивною муфтою, з редукторною передачею. Все, що механікові треба, вже знаєш. Це тільки ні разу не грамотні судноводії типи за назвою першого пароплава в серії пам’ятають. Типу «Железняков». Так «Железняков», он, не тільки середній риболовецький траулер був, але й військовий річковий монітор, якраз навпроти київської судноверфі «Ленкузня» зараз на постаменті стоїть. На Рибальському півострові. Ви з якого «Железнякова», шановний? З гарматами чи з траловими лебідками? А скажеш – 502 проект, і одразу усім зрозуміло – СРТМ.

- Діду, вам, можливо, важко це уявити, але у світі ще повно людей, які не відрізняють СРТМ від РТМ-С, - засміявся капітан Борис Павлович. – Ось хлопці мої хоча б.
- Середній риболовецький траулер морозильний... – почав було розшифровувати Сергійко, це він знав, не дарма його батько на СРТМ «Альтаїр» колись працював, але що зміниться, якщо ті ж літери переставити в іншому порядку, він вагався.
- А сказали б малому – 464 проект, він одразу б здогадався, що це – супертраулер штральзундської побудови, «супер-атлантик», «супер», - захихотів Дід. – Правильно кажу, Денисе?

Денис не уявляв собі ні середнього траулера, ні «супер-траулера», але оскільки був зараз у дідовій, машинній команді, субординація вимагала кивати Дідові на знак згоди:

- Атож. Правильно.
- Іноді конструктори вигадують настільки невдалі назви для типів пароплавів, що навіть матроси називають їх лише за номером проекту, - розвивав свої тези далі Дід. – Ось 559-й проект, вже ніхто й не скаже, як інакше називався. А я знаю, я в суднові документи на «Ровеньках» заглядав. Теплохід-площадка! Ну який капітан так про своє судно казатиме! Площадка! Тьфу!

Ця суто теоретична розмова між капітаном, страмехом і двома слухачами-практикантами перебігала на кормі «Таврії». При цьому усі четверо час від часу смикали волосінь закидушок, а іноді навіть вигукували: «Є!», - і витягали на палубу чергову ставридку чи навіть якусь рибину побільше, знімали її з гачка і випускали в одне з двох відер, позичених з пожежного поста. Дід з Денисом рибалили на одне відро, а Ватаманюки, старший і молодший, на інше. Як все, що робиться на флоті не на одну кишеню, ця риболовля теж одразу ж перетворилася на змагання.

- Можна й по хвостах, звичайно, рахувати, - погоджувався капітан Ватаманюк, - але я пропоную потім зважити на камбузі, коли повару здобич віддаватимемо. Ну, Сергію, ну що ж ти, пильнуй, знову зірвалася! Пережене нас машинна команда!

Якщо є на світі рай земний, то він знаходиться десь тут, на егейських островах. Суперечки можуть бути хіба що про те, на Лемносі він, чи десь на Кікладах. Бухта, в якій сховалася від шторму «Таврія», була наче ілюстрацією з підручника географії, з того параграфу, де пояснювалася гідрологія морського узбережжя і руйнівна робота хвиль. Два урвистих вапнякових миси, що видавалися далеко в море. Підмиті водою, зі слідами недавніх каменепадів, коли цілі ділянки вапнякової стіни зривалися в море. У тому, що ліворуч, море навіть промило наскрізний грот на самому закінченні мису, й пінні морські хвилі подекуди вдиралися на спокійне плесо затишної бухти й розсипалися фонтанами бризок, наштовхуючись на прибережні камінці. В глибині бухти, між двома кряжами, що видавалися в море, хвилі намили піщаний пляж, на який, схоже, потрапити можна було тільки з моря, такі бескиди без жодних стежок його оточували підковою і відділяли від решти схилів, порослих чи-то соснами, чи то ялівцем, що вивергали далеко у море цілі водоспади насичених хвойних пахощів. Білий, як борошно, вапняковий пісок, синя-синя, аж очі ріже, спокійна вода у бухті, кілька чепурних яхт на якорях ближче до пляжу і якісь наяди та інші русалки у самих лише натяках на купальники ганяють по тому пляжу вздовж прибою. Так і хочеться позичити в третього штурмана бінокль. Чи не рай? Чому так не жити? Пий собі холодний лимонад, щойно вичавлений тутешніх з лимонів, заїдай маринованими щупальцями тутешнього восьминога, танцюй сіртакі з туристками з бундесу. Про це в підручнику географії, навіть економічної, либонь не напишуть. Напишуть лише, що в Греції все є. А що працювати тут абсолютно неможливо, промовчать. Яка тут праця? Які тисяча тонн пакетованих дощок з Азова на Халкіс, коли такий краєвид і такі наяди!

І рибалка – знатна. Коли почало сутеніти, увімкнули прожектор і навели його на воду просто за кормою. Ось тут їм і поперло. В кожному з відер вже плескалося не менше дюжини рибин, риб та рибок. Розмова, між тим, чомусь зосередилася саме на отих СРТМах 502 проекту. Мабуть тому, що капітан Ватаманюк пересів на «Таврії» саме з цих керченських траулерів.

- А ви знаєте, що це, либонь, найбільша серія пароплавів у світі, після «ліберті»? – спитав Дід. – Більше чотирьохсот пароплавів з 1967 року кияни наклепали. Так «ліберті» американці під час війни за тиждень штампували – судно на один рейс через Атлантику. Не потопили німецькі підводні човни на переході – судно вже себе окупило, можна кидати в Європі. Навіть на якірних ланцюгах для них економили. А тут – справжні пароплави, досі, через тридцять років, ще працюють. І жоден з чотирьохсот не затонув!
- Так-таки й жоден? – засумнеівався капітан Борис Павлович.
- Ну, один за тонув, у Ла-Манші. Після зіткнення з паромом в Англійському каналі. В тумані. Пробоїна прийшлася акурат в машинне відділення, тому боротися за живучість вже було марно, - признавався Дід. – Так і то, двадцять хвилин тонули, усі встигли сісти в шлюпки і відвалити від борту. А більше – жодного. І не те що наш жабодавний флот, по всьому ж світу, по всіх океанах, до самого Кергелена в Антарктиці шастали. Оце Пароплав! – Дениско вже помітив не тільки за Дідом цю моряцьку звичку називати гарне надійне судно просто і поважно – Пароплав.

- Ні, ну «Атлантик» - пароплав однозначно! Нічого йому ніколи не станеться! А «Супер» - вже не поймеш, пароплав чи ні. Занадто від довгий. В сорокових широтах його згинає на хвилі, як вудку бамбукову, і головний двигун, знову ж таки – всього один...
- Я чому цю статистику знаю, в мене генеральний конструктор «Ленкузні» - по корешах, - похвалився Дід. – Коли мій оболтус мав народитися, я в рейс не пішов, а пересиджував механіком на буксирі, який траулери з Києва до Херсона у плавдоку тягав. Там і познайомились. Борис Михайлович Сичов. Класний дядько, гуморний.

- СРТМ – завеликий для Дніпра, осадка під чотири метри. Його в спеціальний док-понтон заводили, піднімали над водою, і тягнули до Херсона в такому стані, - пояснив хлопцям капітан Борис Павлович. І сказав уже Дідові:
- А в нас у Керчі ходили чутки, що головним конструктором була жінка. Й на головному в серії, на «Железнякові», спочатку забули запроектувати гальюни, настільки вони тісні, який моряк потовще трапиться, вже й двері зачинити важко...- засміявся капітан Ватаманюк.
- Не читайте перед сніданком більшовицьких газет! – обурився Дід. - З головним пароплавом там ще цікавіша історія була. Чистий детектив. Його підпільно, без державного замовлення, на верфі побудували.
- А хіба таке можливе було в радянський час? – щиро здивувався капітан Ватаманюк. – ОБХСС там, «Слідство ведуть знатокі...», прокуратура, суд, Сибір...
- Неможливо. Тому й вийшло якнайкраще.

От чого Борис Михайлович Сичов ніколи не шанував, так це гігантоманії. Може цьому, звичайно, сприяли й розміри отого дока, в якому з київської «Ленкузні» тягали річкою до моря побудовані в Києві на Подолі морські кораблі, - 54 метри 80 сантиметрів, і ні сантиметром більше – але справжні шедеври, хоч у корабелів, хоч у поетів, завжди народжуються не завдяки, а всупереч усьому. Ось запросять письменника Ірванця добрі люди на якусь віллу біля Балтійськго моря, ось вам кава в постіль, ось вам марципани на сніданок, ось вам папір фінський крейдований – місяць письменник Ірванець промучиться над тим стосом паперу, так нічого путнього й не напишеться. А, буває, грошей катма, цигарки скінчилися, замість кави залишилось саме какао й снігом завалило дачний будиночок у лісі під самий дах, до весни не відкопаєшся, а поет Бондар сидить і строчить баладу за баладою, перекладає щомісяця по книжці, хоч з польської, хоч з колумбійської, ще й на щотижневі колонки в «Газету по-українськи» й щогодинні дописи в фейсбуці сили залишаються.

Ось і СРТМ народився всупереч тій гігантоманії, яка розпочалася у міністерстві рибного господарства СРСР після перших успішних спроб ловів оселедців в Атлантиці на банках під Нантакетом (привіт від Мелвілла, да). Саме з середніх траулерів того оселедця тоді й ловили, цілими флотами відходили на промисел з Мурманська та Калінінграда, і значна частина тих СРТ була київського проекту і побудови. А потім – раз, і гігантоманія.

Оселедців у бочках солити уже не модно, трал ставити з борту уже вчорашній день, треба рибу морозити, треба, щоб ця рибна авоська повністю витягалася на промислову палубу, тоді можна ловити рибу і в свіжу погоду. А довжина цієї панчохи з рибою – метрів сорок, не рахуючи сталевих тросів-ваєрів, з ними всі 50. А в конструктора на все про все лиш 54 метри 80 сантиметрів палуби взагалі. А ще ж десь і стернову рубку, і трюми, і рибцех, і морозилки оті треба увіткнути. А десь же ще ті морячки мають спати, в душ ходити і снідати! Да, задачка!

А інші КБ одне поперед одного стараються, ось вам «Тропік», 90 метрів довжиною, екіпаж – 78 чоловік, 30 тонн риби на добу морозить. Ось вам «Атлантик» - 82 метри, 80 чоловік, 45 тонн риби, ось вам «Суператлантик» - 102 метри, 91 чоловік, 50 тонн. А ось вам – плавбаза «Восток», більша за авіаносець «Ентерпрайз», 225 метрів двожиною, 610 чоловік екіпажу (половина з них – баби), 188 тонн мороженої риби і 150 тисяч банок консервів за добу вистрілює. На цій, останній, навіть власні відділ кадрів і вертоліт є. І коли вона в Іллічівському порту стоїть, вахтову команду в Одесу окремим трамваєм возять прямо до залізничного вокзалу, без пересадки. Тільки ось де на цих всіх монстрів риби у світовому океані напасешся?

Ні, що це форменна гігантоманія, цих же 600 ротів ще й прогодувати щодня чотири рази треба, а поки на переході до районів промислу, місяць а то й більше,– задарма спалити сотні тонн палива, - це конструктор Сичов зразу зрозумів. Сів рахувати економіку. Три-чотири райони у світовому океані всього такий «урожай» риби забезпечити можуть, і ловимо там не тільки ми, але й іноземці, ще проштовхнися між ними. Та й самі ж уже сотні і сотні траулерів наклепали, де на всіх риби знайдеш.

На фоні тих гігантів СРТМ з пропонованими 12 тоннами денної заморозки й 32 чоловіками екіпажу і автономністю 28 діб і справді здавався малопотужним малюком. А ще ж треба було вписатися у ті 54 метри 80 сантиметрів габаритів... Досі можна дивуватися, як Борис Сичов вирішив цю конструкторську головоломку. Тобто ось бачиш готове рішення – поставити тралову лебідку на самому носі, сховавши від хвилі за високим напівбаком, а троси пропустити через коридор ваєрів просто... наскрізь рубки, прямо під капітанським містком. Розумієш, що рішення – в біса гарне і несподіване, красу конструкторських рішень теж можна оцінювати, як несподівані свіжі рими в поезії, тільки вчитися віршувати треба за іншими підручниками. Але і тоді незмога уявити, як цей конструктор Сичов до такого рішення додумався! Ну ось бувають такі люди – яким дано. Глянув на них, і одразу ясно – поет. І байдуже, словами чи кількатонними залізяками той поет римує.

Але в міністерстві вважали інакше. 12 тонн. Не смішіть людей. Та наші орли-тралмайстри зараз за одне траління стільки на палубу піднімають. Це що, один трал вранці поставити, а потім весь день лежати в дрейфі обробляти? Не смішіть. І не підписали проект. Підписали натомість отой «Восток», більший за авіаносець «Ентерпрайз». Вчіться, ось, в колег. Цій плавбазі взагалі ніякі промрайони не потрібні. Стане посеред океану на якорі, опустить насоси до самого дна, воду скаламутить, підніме поживний намул на поверхню – і дурна риба уся сама з усього океану до нього просто під борт збіжиться. А трали тягати можна катерами, які він сам на борту на промисел і привезе – бот-здобутчик. Протягне трал, передасть його на плавбазу, а вже «Восток» його на борт витягне й обробить. А на рибу наводити – з вертольотів. Оце – політ наукової думки. Оце – державний підхід. Вчіться, хохли. Такий точно в Києві не побудуєш і Дніпром під мостами не проведеш. Тільки в місті на Неві.

- То що ж тепер, закривати верф?
- Треба буде – закриємо, або перепрофілюємо на випуск пилососів. Мисліть державно!

Але якщо людина вже будувала кораблі, вона навіть збирання «мерседесів» вважатиме пониженням в посаді, дауншифтингом. Директор суднобудівного заводу, мабуть, теж не хотів збирати пилососи чи трактори, тож на свій страх і ризик, без жодного міністерського замовлення і цільових коштів, таємно заклав нове судно в цеху на рибальському півострові.

- Дивися, Борисе, тепер або пан, або пропав. Справдяться твої розрахунки – груди в хрестах. Помилився десь – голови в кущах. І не за такі витівки люди партквитки на стіл клали і відправлялися, куди Макар телят не ганяв.

- Та не хвилюйтеся, партком в кресленнях ні бельмемса не тямить, - приречено посміхався конструктор. – Тільки б попізніше допетрали, коли вже добудувати буде легше, ніж на металобрухт порізати.

Втім, усе обійшлося. Партком, мабуть, дійсно готувався до звітно-перевибочої партконференції, або навіть про все знав, але теж не хотів «закривати верф», так ще й до парторга колгоспу якогось докотишся, а не проти ночі згаданий капітаном Ватаманюком ОБХСС тоді боровся з підпільними виробниками запальничок та пластикових кліпсів та з «усушкою» на плодоовочевих базах, і грандіозність задуму – побудувати цілий неврахований пароплав – стала запорукою його непідсудності. Отож через півроку новоспечений траулер уже спустили на воду і в доку відтягли до Херсона на добудову. Конструктор знову поїхав до міністерства – вже запрошувати приймальну комісію. От же ж настирний, подумали в Москві, і включили в прийомщики одного калінінградського орла-тралмайстра, який лише глянувши на креслення самовпевнено заявив, що працювати ця схема не буде. Ви навіть трал не поставите. Ніколи. Ні за яких обставин.

- Ніколи?
- Ніколи!
- Ні за яких?
- Нізащо!
- А самі, заводським екіпажем, вийдемо в море і трал поставимо, і риби наловимо, якої заспіваєш?
- Хотів би я це побачити!

На ходові випробування траулер вийшов до Тендрівської коси. Заводська команда, з інженерами замість тралмайстрів і зварювальниками замість матросів, не без заморочок, але поставила трал. Перше траління ще й принесло півтонни делікатесної камбали, занесеної в Червону книгу. Не за борт же її викидати? Наварили юшки. Тралмайстер відтанув.

- Не вірю очам своїм! – не здавався орел-тралмайтсер, але акт прийомки, нема куди подітися, підписав. І що тепер міністерству з цим пароплавом-байстрюком робити? Ось він вже є, готовий. Назад у метал під пресом не розкатаєш. А передати його в Керч у дослідну контору, нехай вони з ним розбираються, як на такому тягни-штовхаї рибу ловити. Але в серію пускати – це вже дудки! Марно, виходить старалися? Закриють верф?

Аж тут і приїхав до Києва один падишах. Чи шах-иншах. З Ірану. Не сам шах, звичайно. Але його міністр рибного господарства. Шукати, щоб його такого прикупити для свого міністерства, для Каспію. Йому добрі люди казали, в Києві щось таке є. Ну, інші добрі люди дзвонять конструкторові в Херсон, готуй зустріч на найвищому рівні, завтра припруться. Він тільки й встиг буксир, приписаний до заводу, до Каховки на коньячний завод зганяти за бочкою коньяку. Сам же змотався на базар, сам купив м’яса, щоб не дай боже не свинина, власноручно замаринував, огірків-помідорів на салат накришив і наказав стіл під скатертиною прямо на траловій палубі накрити. І ось дзвонять від прохідної:
- Їдуть!

І конструктор наказує увімкнути на судні усі лебідки, усі конвеєри для риби, усі антени радарів і дзвінки – все крутиться, все дзвенить, лищить свіжою фарбою на сонці, падишах ще з чорної «волги» не вийшов, а вже кричить: «Хочу!»

А його одразу на екскурсію по судну. Ось тут рибний цех. 12 тонн заморозки на добу. А це машина – тисяча кінських сил, муха ще не сиділа. А це – штурманська рубка, усе блимає циферблатами, ехолоти, гідролокатори, рибу просто під причалом шукають, радар береги малює... За штурвал не бажаєте потриматися? А штурвал справжній, з дерев’яними краспицями, як на вітрильниках. Капітан командує віддати швартови, падишах сам стернує й гудить в тифон. Красота! А тут ще й шашлички якраз підоспіли, запрошують падишаха на тралову палубу пригоститись, чим Бог послав. А судно йде собі плавнями дніпровськими в лиман, комиші й осока за бортом пролітають, як на гірській річці, вах! Шашлик відмінний, коньяк ще кращий, до повернення в Херсон падишах навчився співати «Несе Галя воду».

- Одного мало! – кричить. – Купуємо у вас одразу п’ять пароплавів! Він же каспійську кільку в томатному соусі ловити зможе?

Так, попри всі вибрики долі і міністерства, і пішов пароплав у серію. А коли ще «Железняков» з першого піврічного рейсу в Індійський океан повернувся, і виявилося, що недарма конструктор економіку рахував, а не тонни й метри, бо пароплав за ці півроку, за один рейс, повністю окупився, тут і міністерство схаменулося. Замовлення посипалися, що який там «верф закривати», розширяти треба, якби оце десь на Оболоні ще якийсь заводський цех приткнути?

А виявилось що? Що СРТМ – і швець, і жнець, і на дуді гравець. А в океані не тільки оселедці й скумбрія водяться. Кого на каракатицю в Аденську затоку послати? СРТМ. Кого на лангуста поставити? Його ж. А не тралом, а ярусом, кликача під Південною Георгією ловити? Золота рибка той кликач, 800 доларів тонна. Ну дик. А тунця на вудочки з дождювальною установкою? А сардину кошільковим неводом? Тонн по 100 за один замет? Він і це може. Бо все це конструктор ще на етапі проектування передбачив і можливості такі в свій проект заклав. Тиждень на переобладнання в порту – і йди, лови хоч чорта лисого, відповідна технологічна лінія на лисих чортів уже в рибцеху.

Особливо конструкторові зігріло душу, коли отой найбільший у світі «Восток», в якого нічого з тими ботами-здобутчиками, які моряки одразу ж прозвали «мильницями», так і не вийшло, в наступний рейс пішов з цілою флотилією, аж з шістьма, СРТМами. Їх так і називали потім моряки – востоківські СРТМи. Ну так, в кабінеті та на моделях ті боти-мильниці краще виглядали. А в морі хвилі іноді трапляються.

І ось років через десять, коли СРТМів наклепали вже чи не з сотню, усі моряки зрозуміли, що то з пароплави й за щастя вважали на нього потрапити, спокійніше ж працювати на судні, яке не тоне, що не кажи, а грошей вони державі заробили – вагон і маленький возик і все самими сторублівками, а головне – забулося, що перший пароплав був підпільним байстрюком, конструктора нарешті нагородили премією Ленінського комсомолу і дозволили на неї без черги придбати собі автомобіль «волга». Оце і є визнання. По праву.

- Хоча, скажу вам по совісті,- закінчив свою розповідь стармех Хоменко, - на Заході він би давно вже був мільйонером і мав би дачу на оцих ось Кікладах.

Mar. 20th, 2013

Лисянський

Очевидність

Давно хочу побути капітаном Очевидність і розкласти по полицях дещо про електрокниги.

Зараз я бачу поки кілька напрямків їхньої умовної еволюції

1. Все буде мультиком. Десь з 2011 почалися спроби робити дитячі інтерактивні книжки. Ініціаторами більшості проектів є не видавці, а айтішники, домовлялися з видавцями справжніми про якесь ілюстроване видання і робили електронне для айтюнз чи ще якогось майданчика. Зрозуміло, що розраховували на західний ринок, тому видання були відповідні, з всесвітньої дитячої класики.

Лише в цьому році стали оприлюднюватися звіти деяких розробників дитячих електронних книжок. Бюджет однієї "книжки" - від десятків тисяч у.є. до сотні тисяч. Потребує також рекламної кампанії, яка в цей бюджет не включена. Поки що про те, що книжка окупилася, відзвітували лише одесити, які приурочили вихід версії "Шерлока Холмса" до прем'єри фільму. Якщо для кожної книжки довдеться знімати фільм, це буде круто :)

Якщо фільмів не знімати, книжка може окупитися, а може й ні за 3-4 роки. Як і в папервому видавництві, в принципі.

Для мене досі залишається питанням, це ще книжки, чи вже щось інше, оскільки їх вже можна і не читати, в принципі, є озвучені і т.д. І де та грань, за якою починається дум і коунтестрайк.



2. Все буде задарма (закреслено). Оцифровування всього, до чого дісталися загребущі ручки, переформатування в десятки форматів, крадення краденого вже не у видавництв, а один у одного, після того, коли все вже вкрадено - введення плати з читачів. Усі наші любі пірати різним темпом йдуть по цьому шляху. Якщо ще залишилися романтики безкоштовності - це тимчасово, просто ще не роздуплилися.

Але тренд до мінімалістичності залишається. Книжка - сам лише текст, найаскетичніша - у форматі тхт для мобільного телефона

3. Експерименти з гіперактивністю. Про них найцікавіше читати, але самі книжки читати чомусь не так цікаво. Це різновид книжок, для тих, хто пише. Ні притомний текст на виході, ні читачі їм, власне, непотрібні. В ідеалі - тисячі авторів, нуль читачів.

4. Ми чужі на цьому святі життя, але. Видавництво без видавців. За гроші. Амазон. Мені думалось, що гроші можуть слугувати фільтром, але вже сталося те саме, що колись з літературними сайтами. Треш рулить. Читачі розчаровані кількістю навіть не графоманії, а підробок під книжки, написаних ледь не роботами, а іноді й роботами, що не приховують. При цьому - розчаровані за гроші. Усі більш-менш помітні самодіяльні автори, які осідлали цю хвилю, за першої ж нагоди підписують контракти з нормальними паперовими видавництвами, попри те, що начебто нащо - коси електронне бабало напряму. Це нам теж вже відомо по "сєтєратурі" нульвих років

5. Про це якось іншим разом

Mar. 11th, 2013

Лисянський

Босфор

Між частинами. Між морями й берегами

Намагання поділити цю повість за географічною ознакою мають несподівані наслідки. З Дніпром, Азово-Чорноморським басейном, яким присвячено перші дві частини, начебто все зрозуміло. Логічно виглядає також виділити Середземномор’я з усіма його морями, скільки їх на шляху «Таврії» трапиться, - Мармуровим, Егейським, Адріатикою тощо – в окремий розділ. А ось як бути з протокою, що поєднує ці два басейни і розділяє Європу та Азію? Судно проходить її всього за дві години (залежить, звісно, від сили течії, супротивної чи попутньої). Цього мало на повноцінну частину повісті, автор навіть залюбки пропустив би цей розділ, але як же без нього? Бо це ж –

Босфор

Скільки раз не проходь Босфор, він все одно залишиться прекрасним. Взимку чи влітку, на світанку, опівдні, в сутінках чи опівночі – йому щоразу знайдеться чим зачарувати навіть досвідченого мореплавця, що шастає цієї протокою двічі на місяць. Бо Босфор – щохвилини інший, неочікуваний, неймовірний. Що вже про двох безвусих кадетів казати, що проходять його вперше? Навіть трьох. Богданчика теж перший раз занесло в ці краї.

- Ну добре, я не звір. Потім трубопровід дофарбуєте, ідіть дивіться, - погодився стармех Хоменко.
Хлопці дуже «вдало» потрапили стажуватися в машинному відділенні якраз після пригоди з пульверизатором.
- Художники, кажете? – хмикнув все ще духмяний бензином старший механік, прочитав їм лекцію про системи судна: паливну, баластну, пожежну, фанову тощо – які складалися з кілометрів труб, укладених вздовж бортів та днища, фланців, вентилів та насосів, що розподіляли по тих трубах прісну чи забортну воду та паливо, й видав їм пензлі й фарби. Усі трубопроводи, що йшли через машинне відділення, потрібно було не тільки пофарбувати, але й позначити (помаркувати) спеціальними позначками-рисками. В залежності від того, що текло по тих трубах:

  • зелений – вода

  • чорний – сточні води

  • коричневий – машинне мастило

  • червоний – пожежна система

  • сріблястий – пара

  • жовтий – вихлопні гази

  • синій – прісна вода

і так далі

Денис, зітхнувши, взяв до рук банку з фарбою та пензля й загубився в лабіринтах трубопроводів. Він відступав все далі й далі від трапу, ретельно зафарбовуючи за собою усі труби, й думав:
- Як я тепер звідси вилізу? - аж тут стармеху Хоменку зателефонували з містка й сповістили, що судно наближається до Босфору, перевести дизелі в маневровий режим і все таке.
- Я все життя в машині, я ніколи не знаю, де ми ідем, - сказав стармех, виганяючи практикантів на палубу. – Ідіть, кентаврики, подивіться на Босфор, не плутайтеся під ногами. Я не звір. В мене теж такий хуліган росте.

Після гуркоту двох дизелів у машинному відділенні, яким, здавалося, забивало не тільки вуха, але й носа, рота та стравохід, і доводилося волати з останніх сил, як на футбольному матчі на трибуні ультрас, щоб тебе лише почули, приємний шурхіт хвилі у ватервейсах галереї здавався мертвою тишею, і навіть бризки тієї хвилі в обличчя, бадьорили й налаштовували на спокійне споглядання краси неземної, що відкривалася з обох бортів.

Хлопці тихенько прокралися на крило містка й причаїлися за прожектором.
Але тут-таки були помічені й отримали вказівку від третього помічника підняти на щоглі турецький прапор, раз ви вже все одно тут шлангуєте. Прапор був багряно-червоний, з білим напів-місяцем да зорею. Він затріпотів на вітру якраз вчасно, щоб було що приспускати, салютуючи турецькому сторожевому катеру з помаранчево-білою смугою впоперек борту, що тримав Босфор на замку й ретельно оглядав усі судна, що наближалися до маяка Румелі на європейському березі протоки. Матроси на палубі стрімкого катера з поважними гарматами були смішні, з безкозирками на гумках під бородою, в сорочках з матроськими комірцями англійського фасону, з чорним трикутничком трауру по адміралу Нельсону замість тільняшки, та в білих накладних шкіряних чохлах-гетрах з рядом ґудзиків поверх чорних черевиків. У наших матросів такий фасончик вийшов з моди ще за часів адмірала Ушакова.

Візуально переконавшись, що «Таврія» - мирне судно, що везе пакетовані дошки на кришках трюмів, а не танки, гармати чи ядерні боєголовки, турецький лейтенант відсалютував їй з відкритого містка свого катера й попрямував до іншого судна, втопивши ручки машинного телеграфу на «самий повний». Катер засковзав брюхом по хвилях, «вийшов на редан», як кажуть моряки, й від його задраного вгору носу миттю розійшлися білі пінні «вуса». Тут, біля Босфору, наче в горлечку пляшки, сходилися морські шляхи з усіх портів Чорного моря, й на прямій видимості бовваніли одразу десятки пароплавів, що прямували з Чорного моря у Мармурове, притримуючись правого, європейського берега протоки, чи навпаки, щойно вийшли з вузького Босфору на морський простір під маяком Анадолу на азійскому боці і примірялися, кому куди треба, хто на Батумі та Новоросійськ, хто на .Констанцу та Одесу, розсипаючись віялом.

Через кілька хвилин боцман Каримов вже приймав швартови катера портової влади з правого борту, а третій помічник Євген Олексійович тарзаном скакав на його зелену хитку палубу з портфелем з судновими документами у зубах. Турецький матрос у білій напрасованій сорочці та піжонських, наче в пілота Формули-1, перчатках, ловив нашого тарзана разом з портфелем і проводив його в рубку катера.

- Печатку суднову не втопи! – гукає в спину Третьому старпом Анатолійович. Мабуть, вже колись топив.

Згідно конвенції Монтро 1936 року, Босфор є міжнародними водами, й лоцманська проводка в ньому – необов’язкова. Але всіх чорноморських капітанів, в тому числі наших, щороку доводять до передінфарктного стану на морських радіолокаційних тренажерах, примушуючи їх проходити протоку десятки разів за найнесприятливіших обставин, перш ніж підпишуть залік.

Протока Босфор – це 12 крутих поворотів, що робить її одним з найнебезпечніших місць для судноплавства у світі. На деяких поворотах, як ось Канліка, зустрічні судна не видно аж до самого мису, що у поєднанні з сильними, 5-6 вузлів, течіями та чорториями, може зробити судно некерованим і привести до зіткнення. При чому не тільки із зустрічним судном, що трапляється доволі часто, але – навіть з будинком, які в деяких місцях рясно обсіли берег протоки і аж нависають над водою своїми балконами.

В Одесі люблять розповідати байку про нашого капітана, який заїхав носом свого сухогруза у прибережний дім, якраз коли там святкували весілля. При чому, стверджує легенда, судно швидко стягнули буксирами з берега і воно пішло собі далі, куди там воно йшло, навіть без ремонту. А ось на зворотньому шляху капітанові закортіло подивитися, що ж він там накоїв, і він зійшов на берег, моментально був схоплений поліцією й запроторений до в’язниці за турецькими законами. На борту поліція не могла до нього дістатися, бо він знаходився під захистом нашого прапора...

Турки мабуть відчували, що в старпома Анатолійовича багато байок про Босфор для хлопців у запасі, бо не поспішали відпускати Третього з миром зі своєї рубки, й катер тягнувся на швартових поряд з «Таврією» аж до невеличкої рибної гавані, огородженої молами та хвилеломами, - Румелі Фенері Лиману - аж на самому вході в протоку. «Лиман» той був переповнений рибальськими яликами, катерами та сейнерами.

- Це вони так пальне економлять, - прокоментував Дід Хоменко, що саме піднявся на місток на кілька хвилин. – Причепились, проїхали зайцем до порту. Щасливого плавання! – Дід Хоменко завжди й передовсім думав лише про паливо та його економію.
- За рік Босфор проходять близько 100 тисяч суден, десь 130 пароплавів на добу. А коли ведуть якийсь супертанкер з російською чи закавказькою нафтою, рух протокою перекривають, - встиг ще навести суху статистику старпом, перш ніж повернувся до стернової рубки.

Поруч з рибною гаванню примостилася біля самої води старовинна фортеця під червоно-місячним прапором на високому флагштоку. Саме на її траверзі турецькі «кастомс» відпустили третього помічника й надали «Таврії» вільну практику. Судно збільшило хід до повного, й далі хлопці милувалися берегами з крила містка вже без «екскурсовода».

Вони задирали голову під лінією електропередачі, що гігантською петлею провисла над протокою без жодної опори посередині й порівнювали її на око з тією, яку бачили на Дніпрі біля містечка атомників. Роздивлялися білі будиночки якогось турецького містечка, що примостилося у видолинку між двома пагорбами, ніче будівлі стікали у море річищем давньої річки.

Існує теорія, що якихось 5 тисяч років тому Босфор і був річкою, а Чорне море – великим прісноводним озером зі значно нижчим рівнем, ніж зараз, але внаслідок танення льодовиків рівень Середземного моря значно підвищився і солона вода прорвалася в Чорне море й затопила великі простори плодючих земель, і саме цій події присвячені міфи різних народів про Потоп. Хтозна, може й так. Принаймні, це знімає запитання, чому Ноєв ковчег винесло саме до гори Арарат у сучасній Туреччині.

Поворот. «Таврія» проходить впритул до буя над якимось небезпечним камінцем. Буй зовсім не схожий на наші, конічні, по яких Дениска навчав Євген Олексійович в лимані, має на «поплавку» ажурну башточку, засиджений чайками до геть незрозумілого кольору, але фігура нагорі цілком зрозуміла – «залиш мене до Заходу» - кардинальна система, знову хизується своїм знанням Дениско і отримує від Сергійка щигля. Між тим вже почалася суцільна набережна, обставлена сучасними, але різноповерховими будинками, хто в ліс, хто по дрова, з незмінними супутниковими тарелями на дахах. Берег вигинався праворуч, і просто посеред протоки на острівцеві стирчав старовинний шпилястий маяк.
- А це яка система? – питав Сергійко, і не дочекавшись відповіді підсумував. – Отож.



Від причалу в глибині бухти один за одним відійшли три паромчики зі схрещеними червоними якорями на трубах й посунули до іншого берега, впоперек протоки, не звертаючи жодної уваги на «Таврію». Один прошмигнув їй просто під носом, двоє інших з корми. Усі палуби й салони з великими квадратними вікнами були забиті смуглявими пасажирами, як наша приміська електричка. Якби старпом Анатолійович все ще був на крилі, він міг би розказати хлопцям, що між берегами Босфору бігає 15 тисяч отаких паромчиків і усі разом вони перевозять через протоку 1,5 мільйона пасажирів за добу. Тут вже точно не до реверансів перед зустрічними суднами. Не трамвай, відверне.

Про фотик Денис згадав вже лише тоді, коли відкрився перший міст. Величезний балкер з помаранчевим корпусом саме втягувався під його розіпнуте на вантах мід Європою та Азією полотно, і було зрозуміло, що щогли завалювати «Таврії» не доведеться.

- Висота прольоту 62 метри, - знайшов нарешті можливість побути ерудитом і Сергійко. – Його будували, щоб під ним вільно проходило найбільше у світі судно – навіть авіаносець.

Дениско ж зганяв до каюти по фотоапарат і тепер клацав міст з усіх можливих ракурсів, навіть знизу, коли він вже навис над щоглами «Таврії» високо вгорі. За першим мостом вже відкривався другий. На набережній вже не було місця неохайним будинками передмістя. Самі вілли та палаци. Біля деяких палаців стояла почесна варта турецьких «аскерів» з карабінами. Дениско так довго їх фотографував, а судно йшло так близько до берега, що один з вартових не втримався, помахав йому рукою й знову застигнув у своїй незворушній церемоніальній позі, наче фотографу те примарилося.

Другий міст, здавалося, починався просто зі старовинної зубчатої фортеці на пагорбі.
- Ну, давайте я вас двох клацну, - запропонував Богданчик. Втім, і Денис, і Сергій примудрилися і на цьому кадрі століття – Стамбул, мечеть, фортеця, міст – не змовляючись, поставити один одному ріжки.

Меткі паромчики перетинали вже курс ледь не щохвилини, один за одним сунули зустрічні судна, і наче всього цього ще було мало – ціла зграя вітрильних яхт шастала протокою на якійсь щорічній регаті. Праворуч відкривалася довга та вузька бухта Золотий Ріг, на березі якої і був колись побудований Царгород, убезпечений морем з трьох боків. Вхід до цієї бухти в дані часи перекривали масивним ланцюгом, щоб кораблі нападників не проскочили під стіни міста. І саме це примусило нашого першого стамбульського туриста – Віщого Олега – ставити лодьї на колеса і перетаскувати їх посуху.

- Що хочуть ці варвари? – спитав вранці базилевс, виявивши з балкону цілий флот у своїй внутрішній гавані. – Щит на ворота прибити? Триста сувоїв паволоки на портянки? Щоб купців у бані паритися пускали? Про перець нічого не питали? Ну що з дикунів взяти! Та дайте вже йому хтось гвізків і молотка, і щоб завтра я цього неподобства в себе під мурами не бачив!

Культурні люди хрестоносці, які через три століття несподівано для самих себе повторили круїз Віщого Олега, бо взагалі-то збиралися воювати у Палестині з сарацинами, але довірилися венеціанським кормчим, і ось вже висаджувалися під християнським містом Константина замість Єрусалима, шовковими портянками не вдовольнилися. Пограбували Царгород повністю і їм якраз вистачило розрахуватися з венеціанцями за квитки і харчі.

Константинополь вже тоді був дуже великим містом. Середньовічним мегаполісом з церквами, акведуками, стадіоном і мільйонним населенням. Але вийшли на стіни боронитися від хрестоносців всього... 800 вікінгів-найманців. Ну от що такому тремтячому народу вже зробиш, щоб його порятувати? Мабуть вже нічого, скільки голів не малюй імперському орлу Палеологів.

Саме тоді венеціанці перевезли до свого собору Св. Марка четверик бронзових коней, що колись прикрашали константинопольський іподром, перебрали на себе усю торгівлю перцем зі Сходом, а венеційський дож став носити червоні сап’янні чобітки – привілей візантійських імператорів. Зубці отієї фортеці на пагорбі, Галати, на тлі якої вже сфотографувалися Сергійко з Дениском, звели саме венціанські будівничі. Потім їх витіснили земляки-генуезці і захопили усю чорноморську торгівлю в свої руки. Відгомін цього знаходимо ще в 19 столітті, коли в першому морехідному училищі торгових шкіперів (у Херсоні) в обов’язковому порядку вивчали саме італійську мову.

І вже після всіх цих невеселих візантійських пригод, коли навіть церковні собори вимушені були збиратися у провінційних Нікеях, ця босфорська перлина впала у руки войовничим туркам-османам. На честь сулатана Мехмета-Завойовника і названо один з тих мостів, під якими щойно пройшла наша «Таврія». Якщо ваше судно колись йтиме через Стамбул не транзитом і вас випустять на берег, не пошкодуйте кількох тисяч лір і сходіть не тільки базар, але й у панораму біля воріт Топкапи (св.Романа), через які у 1453 році турки увірвались у Царгород, зруйнувавши артилерією шмат фортечної стіни й башти. Так остаточно впала тисячолітня християнська імперія. Хоча нашим школярам чомусь не пояснюють, що і тоді не остаточно, і скажімо, Трапезунд, сучасний Трабзон, ще з добре століття залишався візантійським уламком на березі Чорного моря.

Поки автор відволікався на цей історичний екскурс, «Таврія» вже проминула Босфор і зараз цілилась ставати на якір на рейді Стамбула, вже у Мармуровому морі, праворуч від суднового ходу, якраз під колишніми фортечними мурами вічного міста й мечеттю Айя Соф’я з величезним куполом і чотирма мінаретами на тлі небесної блакиті.

На крило містка знову піднявся стармех Хоменко, навіщось перехрестився на ті мінарети, й припинив Денискову фотосесію:
- Ну все, екскурсію Босфором завершено, кентаврики. Дуйте до машини, готуйте шланги паливні, будемо пальне приймати. Другий механік покаже. І щоб жодної краплі солярки на палубу не пролилося. Штрафи – шалені. Тисячі баксів.

На першому ж ланчі з берега на борт прибув вже трохи призабутий містер Алі, вони возз’єдналися з Бізнесменом Альбертовичем і були запрошені до капітанської каюти.

- Зачекайте хвилинку, - попросив містер Алі, дістав з портфеля акуратний пакуночок і висипав до миски Меггі цілу гору кісток, до її повного захвату.

Власне, на цьому можна й завершувати наше міжчастиння, бо наступного разу з машини наші хлопці випірнули вже в Халкісі.

Mar. 8th, 2013

Лисянський

Список правильної літератури

Не знаю, чи буде вдаліша нагода поговорити про книжки. А може, це близькість Феодосії так на автора впливає, що треба поговорити про книжки саме зараз, коли славне судно «Таврія» ще бачить на радарі феодосійські миси. Просто, саме в Феодосії зі мною колись трапилась історія, яка найкраще ілюструє містику зустрічі зі «своєю книжкою» і те, що шляхи книжок несповідимі.

Книжки не знаходять нас зненацька. Ось і "Мобі Дік" Германа Мелвілла полював за мною щось із десяток років. Неможливо цікавитися книжками про море і не наштовхуватися на згадки й прямі цитати з "Мобі Діка". Ось читаєш собі критику на такого собі Курта Кламана "В дикому рейсі", і критик, звичайно ж, не втримається від зауваження, що ця історія про ірського кочегара-короля і величезну рибу-молот, що переслідує його морями, - переспів Мелвілла. Чи там, скажімо, герой Віктора Конецького, що, як Йона, живе у шлунку кита, але відмовляється звідти виходити, бо навпаки - сховався туди від світу, - це теж данина цього найпопулярнішого серед моряків автора Мелвіллу.

Отож, що це одна з найвеличніших книжок американської літератури, а можливо й - людства взагалі, я собі добре затямив, але якось все не виходило її почитати. То шрифт дрібний, то бібліотечний абонемент прострочений, то інших справ до дідька, ось хоч би мандаринами торгувати, чи шоколадками.

Втім, справи чомусь не заважали читати мені інші романи Мелвілла, ті ж "Тайпі", історію життя двох американських матросів-втікачів серед тубільців на острові в Полінезії, та "Білий бушлат", про плавання на американському військовому фрегаті з Гонолулу (Гавайські острови) на Атлантичне узбережжя США довкола мису Горн. Остання книжка, до речі, сприяла тому, що в американському військовому флоті відмінили тілесні покарання. Мелвілл пояснив це через протиставлення з російським військовим флотом. Мовляв, там пани дають канчуків своїм кріпакам, а нас, вільних людей, по якому праву деруть, як сидорових кіз? Але то таке. Просто привід задуматися, що менш відомі й забуті книжки, можливо, більше змінили світ, ніж усі шедеври літератури. І гарна відповідь усім літераторам, які переводять папір "для вічності". Вічність - дама з витребеньками, їй не вгодиш. Мелвілла ось теж ледь не забули, згадали лише через століття. Але канчуки на флоті таки відмінили одразу, і цього в нього не віднімеш. І менше з тим. "Мобі Дік" все якось не траплявся мені під руку.

Та зі своєю книгою розминутися неможливо. Виявляється, "Мобі дік" лише очікував, поки мене поносить світом по хвилях, і я зазнайомлюся з сучасними капітанами Ахавами в житті, а не в літературі. Щоб це було не відкриття, а впізнавання, тільки і всього. Хіба історія згаданого кухарем Сашком капітана Соляника не варта продовжити собою ті десятки епіграфів про китів і китобоїв, якими розпочав свій роман Мелвілл?

Знайомство з одним з тих капітанів і привело мене взимку до Феодосії. Якісь там бізнесові мандаринові справи. Ми саме возили мандарини з войовничої Грузії до мирної України на Новий рік. А потім трапилась якась бандитська історія, характерна для початку 90-х, і мене мусили сховати на декілька днів, щоб вляглося. І сховали в старому татарському будинку на схилі гори з видом на море. Будинок був нетоплений, вода була лише дощова - в глиняному глеку у людський зріст, вкопаному посеред двору. По шибках колись стріляли з кулькового пістолета, і зараз в них свистів зимовий вітер з моря. Декілька раз на день відключали віялом світло, але замість свічки в мене був турецький ліхтар на акумуляторах з радіо та годинником в тому ж корпусі, щоб два рази не вставати. В будинку було лише одне ліжко, вкрите строкатою ковдрою з клаптів, і лише одна книжка. Не важко здогадалися, що це був саме "Мобі Дік", і що відкрився він одразу на розділі "Готель "Китовий фонтан", де головний герой, матрос китобойного судна, що приїхав у Нантакет у пошуках роботи, спить в нетопленому готельному номері саме під такою клаптиковою ковдрою, та ще й у одному ліжку з гарпунером-канібалом. Я навіть виліз з-під тієї ковдри і уважно оглянув інші кімнати, чи не причаївся там сусід-людожер, і старанно запер двері на засув.

Я глитнув "Мобі Діка", книжку обсягом сторінок на 700, за два дні, не вилазячи з під тої ковдри. Шторм прибився, бандити попустилися, а я все читав і думав, що зі своєю книгою людина просто не має шансів розминутися. Рано чи пізно та книга її вполює і загарпунить, це лише справа часу.

Отож про читання. Якщо ви їдете на підміну на судно, яке вже давно в рейсі, і хочете, щоб ваша репутація серед колег одразу впала нижче плінтуса в перший же день на борту, просто не привезіть з собою свіжих газет з батьківщини. Бо в морі людина потрапляє в стан інформаційного голоду, якими б казковими світанками й хвилями вона зо дня на день не милувалася. І – ба, все ті ж обличчя довкола тебе довгі місяці. Спочатку лиця, потім фізіономії, а після трьох місяців – вже мармизи. Ні, вони правильні пацани, ви за них і у вогонь і у воду, якщо доведеться, але якось їх забагато, куди не поткнися на судні – вони вже там. Усі приколи з попередніх пароплавів вже розказано на довгих нічних вахтах, усі характери й звички проявилися в повній мірі, люди притерлися одне до одного, саме час помовчати, граючи в шахи, або просто почитати в каюті книжку. Називається це експедиційною хворобою. Час читати книжки!

Той не моряк, хто не вміє обрати цікавої книжки на майбутній рейс за самим лише виглядом її корінця на полиці. Зогляду на вагу валізи, яку дозволено перевозити літаком, усю бібліотеку з собою не візьмеш, тож доводиться водночасся ставати суворим літературним критиком й перебирати харчами. Цей детектив – у топку, почитаю, коли повернуся. Цей роман, 800 сторінок, - заважкий. Куди там наше судно посилають цього разу? Середземне море? Ну що ж, старий добрий Геродот. Це вищий пілотаж, читати з Геродота про те, як незчисленна армія персів валить через Геллеспонт по наплавних мостах у похід на крихітну незалежну Грецію, читати через дві з половиною тисячі років саме в протоці Дарданели, як називають цю відшмагану царем персів протоку зараз.



«Отже, в напрямі до цієї коси і, виступивши від Абідоса, вони почали будувати мости, ті, кому було наказано це робити, один міст із кодолами з білого льону робили фінікійці, інший єгиптяни з кодолами з папірусу. Сім стадій має протока від Абідоса до протилежного берега. Вже міст було перекинуто, коли знялася страшна буря і порозбивала на тріски всі мости.
Коли про це довідався Ксеркс, він у гніві наказав шмагати Геллеспонт триста разів і кинути в море пару кайданів. Я чув навіть, що крім того він послав туди інших майстрів, щоб вони затаврували Геллеспонт'. Напевне відомо, що Ксеркс, коли шмагали Геллеспонт, наказав повторювати такі варварські та безглузді слова: «Гірка вода, владар накладає на тебе цю кару, бо ти його образила, а він тебе нічим не скривдив. І цар Ксеркс перейде через тебе, чи ти хочеш, чи ти не хочеш цього. І справедливо, звичайно, ніхто з людей не принесе тобі жертви, ти каламутна та солона річко!» І не лише море він наказав покарати в такий спосіб, а ще наказав відрубати голови тим, хто наглядав за спорудження мостів на Геллеспонті.»

Коли книжки прочитано й перечитано, моряки починають ними обмінюватися. Ось тут і настає час дивуватися вибору товаришів. Не думаю, що Ніцше розраховував на електромеханіків-практикантів, коли писав свої щоденники. І всі інші книжки теж підібрані наче навмисно, щоб спростувати стереотипи про моряків, як про вайлуватих простакуватих телепнів, яким складне певне інтелектуальне напруження при читанні.

Відкрию вам ще одну таємницю: моряки не читають про море. Справа навіть не в тому, що більшість суходільних письменників, які писали про моряків, роблять такі дитячі помилки в своїх книжках, що їх можна читати хіба що заради сміху. Ні, справа не в цьому. Коли місяцями довкола тебе – самі хвилі, хочеться читати про пустелю Каракум. Або просто якусь розумну книжку, в якій жодного разу не згадують воду.

Втім, будемо вважати, що саме в цьому рейсі «Таврії» свавільним примусом автора усі як один моряки читають саме про море, щоб подати правильний приклад двом хлопчикам і допомогти скласти їм список літератури на позакласне читання. Такої, щоб про море без дураків.



1. Капітан Ватаманюк читає збірку повістей Джозефа Конрада «Зроби або помри».
2. Старпом Анатолієвич читає вже згадуваний «Мобі Дік» Германа Мелвілла
3. Другий штурман читає «Морського вовка» Джека Лондона
(Усі три книжки не так давно перевидано українськими видавництвами і вони ще є у книгарнях)
4. Начальник радіостанції Кренкель-Галушка читає «Лахтак» Миколи Трублаїні
5. Стармех Хоменко читає «Чорне море» Костянтина Паустовського
6. Електромеханік Дмитрович читає «Морські історії» Бориса Житкова
7. Третій помічник Євген Олексійович читає «Той, що зазнав кораблетрощі» Роберта Луїса Стівенсона («Острів скарбів» ви і так усі вже мали б прочитати)
8. Другий механік читає «Мореплавання Солнишкіна» Віталія Коржикова
9. Кухар Сашко – «Навколосвітню подорож вітрильником наодинці» Джошуа Слокама
10. Боцман Каримов – «Життя моряка» Дмитра Лухманова
Матроси, вони ж стернові-мотористи, як їх називають за штатним розкладом «Таврії», читають:
11. 1-й матрос – «Солону кригу» Віктора Конецького в перекладі Анатолія Шевченка
12. 2-й матрос – «Під крилами альбатроса» Леоніда Тендюка
13. 3-й матрос – «Штормове попередження» Віктора Сильченка
14. практикант Богданчик читає книжку «Принц Енріке Мореплавець, герой Португалії і відкриттів» Раймонда Бізлі в оригіналі, тобто англійською, бо одне шановне українське видавництво все ніяк не видасть український переклад цієї книжки, настільки цікавої, що Богданчик іноді зачитує в каюті цілі уривки з неї хлопцям вголос
15. Сергійко читає «Мандрівку на «Триглі» Святослава Сахарнова
16. Дениско – вже прочитав «П’ятнадцятилітнього капітана» Жуля Верна і щойно розпочав "Капітана Врунгеля" Андрія Некрасова. Ні, це не той Некрасов, що "Кому на Русі жити хороше", інший
17. Бізнесмен Альбертович, як людина далека від моря, - «Як здихатися всіх тих друзів, яких ви завели завдяки моїй першій книзі» Дейла Карнегі.
А Меггі не читає нічого, бо хтось же має видивлятися з напівбаку зустрічні судна прямо по курсу, поки наш пароплав-читальня тримає курс на Босфор.

Mar. 4th, 2013

Лисянський

(no subject)

Айвазян і Гриневський



Кожен пароплав, що прямує повз Феодосію, має бути готовим до того, що ось саме в цю мить його малюють 158 художників на набережній. І половина з них навіщось домальовує мирному контейнеровозу «алиє паруса». Причини цього слід шукати у творчості двох славетних феодосійців Івана Айвазовського та Олександра Гріна.

Сашко Гриневський (як звали Гріна по паспорту) мешкав через дорогу від Ованеса Айвазяна (або Гайвазовського, як писався його батько на польський манер, бо родина походила з львівських вірмен). Всяк у своєму музеї. Хіба що дослужилися до музеїв з різницею у сто років. Розкішний, весь у ліпнині, палац художника й контр-адмірала в одній особі і скромна, аж солдатська, комірка письменника-вигнанця, яку розфарбували й прикрасили романтичними вітрильними атрибутами, необхідними з точки зору берегової публіки, коли йдеться про море й моряків. Тому краще уявлення про життя Олександра Гріна дає якраз інший його будиночок – у Старому Криму, куди він переселився незадовго до смерті, й до якого не добралися самопроголошені мешканці його вигаданої країни (такої самої, як навколишній Крим, тільки з привітним до чужинців населенням). В Старому Криму все доволі аскетично – панцирна койка, тумбочка, вид з вікна на автобусну зупинку.

Ось кортіло мені, коли наша «Таврія» пропливала повз Керч, написати, що Керч – найдавніше місто України, але не міг. Бо поряд, за рогом, існує Феодосія, яка аж ніяк не молодша 2500 років, і поки вони самі між собою не розберуться, хто з них на кілька років молодший, стороннім киянам писати про них зась. А якщо археологія виявиться безсилою, треба хоча б підкинути монетку. Який небудь римський ас, знайдений чорним археологом з металошукачем в околицях одного з міст.

З моря Феодосія не виглядала такою вже античною. Навряд чи ці білі багатоповерхівки біля підніжжя гори побудували ще давні греки. Зате саме з моря було абсолютно зрозуміло, що Південний Берег Криму починається саме тут. Бо новіша половина міста лежала ще на пласкому степу Керченського півострова, а старе, ще татарське, місто – обсіло круту скелю від якої починалися Кримські гори й тягнулися звідси аж до самого Севастополя. На крутих вулицях цього старого міста буксували навіть армійські джипи, бо їх крутизна й ширина була розрахована ще під віслюків, а не під авто.

Саме старовинна Феодосія, місто Боже, пропливала за ілюмінатором каюти практикантів, коли до них завітав на вогник боцман Каримов, зробив вигляд, що не бачить, як Богданчик прожогом висмикує з розетки й ховає саморобний кип’ятильник з двох лез, і заговорив про своє, моряцьке.

- Богдачику, - лагідно спитав боцман. – А пам’ятаєш, я перед Херсоном казав тобі, що в морі не можна фарбувати?
- Атож, - підтвердив Богданчик.
- Так ось. Я тебе обманув. Збирайся, є блатна робота – фальштруби фарбувати. Потребує неабиякого художнього хисту.
Богданчик скривився, як середа на п’ятницю:
- Не тільки хисту, але часу й натхнення! – став він відмовлятися, і невідомо чим би закінчилася ця дискусія про джерела малярської творчості цього разу, якби Сергій несподівано не встряг у розмову:
- А можна ми пофарбуємо? – визвався він.

Ось хто його за язика тягнув, та ще й за них двох розписуватися?
- Учися, нездара! Натхнення йому подавай! Тільки щоденна праця! – боцман одразу поставив волонтерів за приклад Богданчикові, тож Денису вже нічого не залишалося, як мовчки приєднатися до Сергія і йти в малярку за інструментами й фарбами. Втім, Богданчикові відмазатися теж не вийшло – боцман поставив його старшим бригади.

- Дурні кадети! – підбадьорював їх дорогою боцман Каримов. – Робота на свіжому повітрі, сонце світить, море блищить, бухта Двоякірна по правому борту, усі красоти ПБК перед носом, а вони як не в радіорубці, так в каюті чи каюткомпанії перед зомбоящиком сидять. Бліді, затуркані – ніхто й не повірить, що на морі були! Та люди платять шалені гроші, щоб в цей Коктебель на який-небудь фестиваль потрапити. А художники, що малюють відпочиваючих на набережній, ще й відступного ментам платять, щоб не ганяли. А ви – нагодовані, напоєні компотом і малюєте абсолютно безкоштовно, боцман Каримов і копійки з вас не бере за таку блатну роботу. Навпаки, ось вам фарба, ось вам трафарет, ось вам пульверизатор...

- Балончики? – оживився Богданчик.
- Бери вище – фарбопульт! Ну так, я ж казав, що творча робота. Треба ж емблему пароплавства на трубу наносити, нікому, крім вас доручити цього не можу. Але спочатку – закатати обидві труби білилами.
- Стиль «Блокбастерс»! – прокоментував пожвавлений Богданчик.
- Чого-чого? – не зрозумів боцман Каримов.
- Та це ми про своє, - підмигнув хлопцям Богданчик, щоб мовчали, і боцман заспокоївся, а марно. Бо йшлося про стилі вуличного граффіті, а не про стилі розмальовування пароплавних труб. Ну, це, швидше, ви самі, бувалі бомбери, що не раз вимальовували «фізрук – дурень» на стінах рідної школи, багато чого можете розповісти авторові про оті стилі «баббл» та «месія», тож я краще про труби.

З пароплавними трубами все просто. Якщо прапор на кормовому флагштоку засвідчує державну приналежність судна, а прапор на правому ноку реї на головній щоглі – якими територіальними водами зараз йде судно, то кольори його фальштруб – приналежність до певної судноплавної компанії світу. Зазвичай емблема складається зі смуг різного кольору, що охоплюють трубу зусебіч, і якогось стилізованого малюнка по центру. Чого тільки не малюють на тих трубах. Лебедів, ведмедів, білок, пеліканів, морських коньків, китів, оленів, орлів, мушлі, якорі, штурвали, корони, пальми, кедри, кленові листки, ромашки і навіть головки маку. А про різні стилізовані літери і говорити нічого, куди тим графітчикам. Іноді назва компанії в результаті скорочується до її початкових літер, намальованих на трубі, як в британської «Пі енд Оу» на жовтому тлі, і вже ніхто не пам’ятає, що ті літери колись значили.

На «Таврії» було аж дві фальштруби, і обидві – на самій кормі, вже за шлюпочною палубою, по бортах. Чорний верх, білий тулуб самої труби, три сині хвилі впоперек – нічого складного. Хіба що оті хвилі дійсно треба було наносити з трафаретом. Але спочатку – таки закатати валиками чи задути пульверизатором оте біле тло, площею з невеличке вітрило, чим їх і озадачив перш за все боцман, і залишив на кормі під наглядом Богданчика. Богданчик розділив роботу по-братськи: Денискові праву трубу, Сергієві – ліву, а собі – ручки на броньованих дверях, які вели всередину судна. Їх таки треба було теж пофарбувати синім.

Насправді, труби на сучасних пароплавах вже лише данина традиції. Щоб було куди наносити оті емблеми судноплавних компаній. Бо пароплави вже теж давно не пароплави, а теплоходи, чи й дизель-електроходи, тож не потребують жодних труб і тяги повітря для вогню у вугільних топках під паровими котлами. Дизельному судну досить труби вихлопної, не більшої за автомобільну, тож всередині отих «фальшивих» труб – фальштруб - на «Таврії» знаходився вихід з машинного відділення та галереї на верхню палубу. Зогляду на те, що кришки трюмів аж до бортів було завантажено дошками «в каравані», потрапити на корму тепер було можна лише через цей хід. І стояти, спершись на леєрне огородження палуби – релінги, сомнамбулічно дивитися у два пінних кільватерних струменя від двох гребних гвинтів, що гігантськими луснутими бульбашками спучували смарагдову хвилю за кормою, і не перейматися тим, що хтось пильний побачить твої байдики з ходової рубки, бо всю палубу заставлено отим дощаним «караваном». Чим залюбки й захопився Богданчик, поки хлопці задували труби білим. Аж Денис з Сергієм стали поглядати в його бік, чи не загіпнотизував його отой кільватерний струмінь до того, щоб скакати за борт. Кажуть, були такі випадки з моряками в довгих рейсах.

Ні, хлопці, що не кажіть, а Південний берег Криму – ПБК – це якась інша країна. А може – й інша планета. Саме час оту казкову Грінландію, країну-прародича усього сучасного фентезі, згадувати. Здиблені, як застиглий вибух, гори згаслого вулкана Карадаг тут сходяться з лазурною хвилею моря, тягнуться від берега в море поодинокі скелі з наскрізними гротами, в які може запросто проскочити й моторний човен, берег покраяно затишними бухтами, непомітними з води – ідеальні місця для зйомок фільму «Пірати двадцятого століття» та «Лестригони тринадцятого століття до нашої ери». Потім гори трохи відступають від берега – тягнуться захмарним хребтом з плюшевою рослинністю десь на заднику цієї картини, а на узбережжі відкриваються приморські селища. Білі хатки під червоними череп’яними дахами отих вигаданих Олександром Гріном Зурбаганів і Ліссів, справжні назви яких навіть не хочеться підглядати на путівній мапі, настільки зрозуміло, що в них просто мусять жити не схожі на нас красиві, відкриті й прямі люди, які більше за все цінують не марки годинників і тачок, а чоловічу дружбу, морські простори і жінок, що вміють чекати на березі моря.

А які в героїв Гріна імена! Мандрівник Жиль, що побився об заклад і пішки обійшов довкола Земної кулі, його дружина Ассоль... Навіть підступний багатій Аспер, що спонукав його до цього екстравантного вчинку, звався куди романтичніше за нашого Бізнесмена Альбертовича.

Якщо ж хлопчика в оповіданні звуть Дениско і він дорвався до шикарного фарбопульта й компресора, що розмірено клацає поршнем в циліндрі, стравлюючи зайве стиснене повітря, а хлопчик той, закусивши губу від старанності, фарбує фальштрубу зверху-вниз-навскіс, зовсім як герой оповідання не Олександра Гріна, а Віталія Драгунського, і вже добирається до отих броньованих дверей з машини, питання лише в тому, хто з екіпажу визветься бути отим невдалим кербудом Олексієм Акимичем у білому костюмі, якого, зверху-вниз-навскіс...

Костюм виявися не білим, а синім «парадним» комбінезоном старшого механіка Хоменка, із по-модньому загорнутими рукавами сорочки-ковбойки. Стармех, що широко розчахнув двері на палубу, від несподіванки навіть не намагався прикритися своїм гайковим ключем на сорок п’ять. Те, що він так і не використав цього ключа, як ударний інструмент, свідчило про його виняткову любов до дітей. А Денискові теж щелепа повисла, і він так і продовжував задувати фарбою вже відчинені двері, спостерігаючи, як внутрішня переборка кольору слоновї кістки поступово стає білою. Першим отямився Богданчик, але коли він нарешті здогадався просто вимкнути компресор, на внутрішній, колись кольору слонової кістки, білій переборці вже відбився трафарет старшого механіка навіть з виразними беретом на голові та гайковим ключем у руці...

- Сергію Віталійовичу, ми зараз все виправимо! – забігав довкола шефа Богданчик. – Бензинчиком! В електромеханіка є в майстерні! – хоча стармеха вже годилося б купати в тому бензині з головою.
- Ну, Ддддденисе!.. – тільки й вичавив з себе стармех і двічі глибоко зітхнув, але відчувалася в цьому чоловічому зітханні така кількість відцензурованих внутрішнім редактором експресивних моряцьких слів, що Денис сам не зчувся, як кинув фарбопульт і підсвідомо почав здиратися на фальштрубу по скоб-трапу. Від гріха подалі. Добрий-добрий стармех, а ключ у нього в руках великий...

І тільки коли переполоханий Богданчик таки потяг машинного царя і бога в електромеханічну майстерню, Сергій, який теж чомусь вже висів на скоб-трапі, тільки на своїй трубі, трохи перелякано гигикнув:

- Ой, не можу! Бензинчиком!

А потім впевнено зайшов до тамбура й пензлем почав замальовувати отриманий трафарет старшого механіка синьою фарбою. Щоб мистецтво не пропало дарма. Такий ось стріт-арт. Ще й надписав отриманий плакат з техніки безпеки стилем «баббл» - «Бережись зюзьги!»

Усі, хто лають графітчиків, мусять знати, що феодосійський градоначальник колись подарував цілу скриню фарб одному пейнтеру, який намалював на своєму будинку солдата піхотного полку в повній амуніції так майстерно, що градоначальник зупинився й чекав, поки солдат віддасть йому честь.
- Ти ето, малюй краще море, пацан, - сказав він, розібравшись, в чому справа.
Так починалася кар'єра Івана Айвазовського.

Feb. 28th, 2013

Лисянський

Не був в Керчі? Мовчи!

До Керченської протоки підходили зранку. Замовлений радіограмою (Денис її сам до журналу вихідних РДО вносив, да!) лоцман вже чекав на «Таврію» на помаранчевому лоцботі з надписом «PILOT». Поблизу мису Фонар. І автор суворо забороняє усім редакторам-коректорам, що правитимуть цей текст, виправляти мис на «Ліхтар». Бо Фонар турецькою – маяк. Це ж Керч. Тут он поруч ще й мис Хроні є. І теж – як хочеш, так і розумій. І не виправляй на мис Алканавтів.

- О, Борисе Павловичу, так ти вже не наш? – замість добридень спитав лоцман, ледь піднявшися на капітанський місток. Капітана Ватаманюка в Керчі, мабуть, таки знали.
- Привіт, Олексію Петровичу. Та в останньому рейсі ледь з Конакрі забралися, два суди пішки виходив, щоб лише судно додому повернути. А тут мене ще й кругом винним намагалися зробити. Більше я в такі ігри не граю. Як тобі моя нова конячка? – відповідав лоцманові Ватаманюк-старший.
- Зараз глянемо, що за мустанг, - обіцяв лоцман і наказував перевести машинний телеграф на повний вперед. – Твій боєць? – спитав, побачивши на крилі містка Дениса.
- Практично мій, - заміявся Борис Павлович, не відмовляючись від Дениса. – Однокласник. Мій десь на масу ще давить в каюті.

Біля прийомного буя з кримського боку стояв на якорі український прикордонний катер, а з кубанського – російський. Під Миколаївським та Андріївським прапорами відповідно. І хоча на визивному каналі чудово було чутно всім, кожен з прикордонників «допитував» судна окремо: «Звідкіля, куди, навіщо?» і так далі. Жартун-Трояк, Євген Олексійович, коли росіянин став розпитувати його все те ж саме по другому разу, перейшов на англійську, і розмова вийшла дуже лаконічною. «Таврії» одразу побажали щасливого плавання.

- Тут російський БДК «Азов» намагався недавно всіх вишикувати і без лоцмана протокою пройти. Ми на принцип – беріть лоцмана, платіть гроші, як всі люди. Ваші штурмани ні разу протокою не ходили, як би не сталось афронту. Тут фарватер – ще складніше, ніж в Босфорі, затоплені судна трапляються...
- Однак, теж Босфор. Боспор Кіммерійський, - погодився капітан Ватаманюк.
- Ні, вперся рогом, пішов 52-м фарватером, під російським берегом, за Тузлою. А там прохідні глибини три метри всього. Їм що, грошей Лужков зажимає на лоцманів, тільки на транспаранти на Графській пристані вистачає? – принагідно розповідав лоцман про міжнародне положення. – Ми, тіпа, на ювілей «Обложного сидіння» в Азов ідемо, запізнюємось. А ми – так його 5 років можна справляти, козаки 5 років у Азові сиділи, не запізнитесь...

Правий, кримський берег був височенький, урвистий. Зліва паралельно до нього тягнулася низька й вузька піщана коса Чушка, залишаючи для кораблів не таку вже й широку протоку, але фарватер, відмічений парами буїв, був ще вужчий, аж наче річковий. Попереду «Таврії» йшли два судна під російськими прапорами. Вітер був свіжий, східний, і обидва пароплави йшли по вузькому фарватеру аж трошки боком, сильно забираючи праворуч. По них зараз гарно було б вивчати рівнодійну сили вітру й сили суднового двигуна, малюючи два вектори, що розходяться в різні сторони, й вираховуючи результуючий вектор, по якому і рухалося судно, не носом, а вилицею вперед, під 45 градусів. Мабуть, так само дивно рухалася і «Таврія», але не було кому глянути на неї збоку, щоб те сфоткати на «мильницю» і завідчити для історії, як саме робив Денис з тими російськими «омським» та «волго-балтом», що й шли попереду.

- Яку країну розвалили! – несподівано сказав хтось над самим вухом. Бізнесмен Альбертович підкрався непомітно. Він правильно побоявся лаятися на капітанському містку, слухаючи перипетії прориву великого десантного корабля «Азов» в місто Азов на банкет на честь «обложного сидіння», повз українських лоцманів та прикордонників, тож зловив на крилі містка беззахисного українського третього помічника Євгена Олексійовича, і вирішив зненацька проїхати по вухах йому.
- Ви про Боспорське царство? – намагався урезонити патріота Євген Олексійович, натякаючи Бізнесмену, що саме Керч – дуже давнє, дві з половиною тисячі років, місто, що бачило вже не одну державу: греки, римляни, візантійці, хазари, русь, італійці, турки, татари, не рахуючи короткочасних володарів на кшталт барона Врангеля чи німців, - а Керч все та ж, лише іноді змінює назви, і навіть довгий час, ще до нової ери, була містом столичним – столицею Боспорського царства. Але справа була безнадійна, російські патріоти зазвичай не ідентифікують Мітридата Шостого Євпатора, а якщо й чули щось про нього, думають, що це пацан з курортної Євпаторії. Якщо ви, шановні читачі, про того Мітриадата теж не чули, я попрошу Дениска стисло викласти його історію в записничку.

- «Обложне сидіння»! Це ж який ювілей! Це ж Петро Перший наш Азов здобув для держави! Неприступну фортецю! Сталіна на вас нема!
- А на вас? – тільки й залишалося відбиватися штурману Євгену Олексійовичу.
Ось тут і придалася Денисові та прочитана саме в Азові історична брошурка.
- Пробачте, - не втримався він. – Але ж це не Петро Перший. Це донські та запорожські козаки самовільно Азов захопили і п’ять років його утримували. А російський цар приймати місто під свою владу відмовився, хоча й просили.
Євген Олексійович подивився на Дениса з такою вдячністю, наче Денис щойно поступився йому рятувальним кругом.
- Які ще запорозькі козаки? – отетерів Бізнесмен Альбертович.
- Прості, із Запоріжжя, з вусами, - відповів Дениско. – Вони навіть під час облоги під водою в місто пробиралися, дихаючи крізь очеретину... Туркам, що обложили Азов, довелося перегороджувати річку частоколом, щоб вони порох у фортецю під водою не протаскували...
- Колего, тоді я не розумію, чому на святкування до Азова не запросили також єдиний український підводний човен «Запоріжжя», - закивав Євген Олексійович. – Хоча, він же міг пройти протоку в підводному положенні і спливе тепер просто посеред Дону...- насправді Євген Олексійович знущався над піхотою. Згаданий підводний човен вже десятиліття не виходив у море, бо в цілій Україні все ніяк не знаходилося достатньої кількості акумуляторів, щоб його спорядити, аж поки над ним не взяла шефство Укрзалізниця. Жартуєте! Підводний човен – це ж акумуляторів-акумуляторів!

Бізнесмен Альбертович зрозумів нарешті, що його підколюють, і вшився з містка. І правильно, стороннім там не місце, бо саме розходилися с автомобільним поромом, що перетинав їм курс, прямуючи з порту Крим на порт Кавказ. Автобуси й легковики з Кубані поверталися додому після вдалого генделю на кримських базарах. За переправою впоперек протоки розчепірився отой піщаний острів Тузла, або інакше – Середня Коса, як грибами поросла дерев’яними халупками пансіонатів, і фарватер звертав під кримський берег і далі йшов українськими територіальними водами. Дениско розглядав у бінокль берег, всіяний елінгами, як кажуть в Криму, або, як кажуть в Одесі, куренями – «гаражами» для яликів, катерів та моторок, вздовж урізу води, які дбайливі хазяї іноді навіть надбудовували до двох поверхів. З балкончиками й невеличкими квітничками перед входом. Деякі з хазяїв так потім і живуть у цих елінгах усе літо. Або й відпочиваючих пускають. Витягнуті на берег ялики відрізнялися від турецьких тільки тим, що ніхто не малював на бортах очі.

Ще сонний Сергійко вийшов на крило містка вже коли підходили до Керченської бухти й рейду торгового порту, повного суден під причалами.
- Гора Мітридат! – позіхаючи, вказав він Денискові на високий пагорб з обеліском та маяком трохи осторонь, що панував над усіма прилеглими околицями, і забрав бінокля. Саме на цьому пагорбі дві з половиною тисячі років тому й поселилися давні греки, вихідці з Мілета, й набудували своїх іонійських колон, що стирчать в небо ще й досі.
- Що цікаво, коли Мітридат вижлуктив цілий кратер отрути, щоб не потрапити в полон до римлян, отрута не подіяла, бо він з дитинства привчав до неї організм, вживаючи малими дозами, - сказав Сергій. – Його власний раб мечем добивав в результаті.
- Так, суворі були часи, - погодився Євген Олексійович. – А хто мені скаже, хлопці, в якому місті України знаходиться найдавніша християнська церква?
- Софія в Києві? – невпевнено запропонував Денис.
- Іоана Предтечі в Керчі, - впевнено відповів Сергій і повернув Денису бінокля, вказуючи, куди слід дивитися – Середина восьмого століття.
Але замість церкви бінокль у вказаному напрямку вихопив все того ж повсюдного дядечка в пальтечку, явно не шостого століття. Денис покрутив колищатко різкості, дядечко в без кепки зник, натомість справді сфокусувалися і проступили бані християнського храму посеред дерев на набережній. Ніякого сусального золота він не побачив – черепиця, складені з білого каменя з рожевими смугами плінфи стіни, високі та вузькі вікна. Вишукано й красиво. Наче матрос в тільняшці з рожевими смугами.

Денис повів біноклем ліворуч. Парк, ротонда (так Сергій називав якусь бесідку з грецькими колонами посеред парку), трибуни якогось стадіону просто в морі трохи віддалік від набережної... Це вони що, в футбол посеред моря?..

- Це басейн, - пояснив Сергій, - на сваях в морі. Ніде такого більше нема!

... і – вітрильник! Справжній, великий, білосніжний, трищогловий вітрильник під причалом порту. І хрести його голих щогл були вищі за всі навколишні дев’ятиповерхівки. В морі їхньої височини просто ні з чим порівняти. Хто буде в Керчі після Дениса з Сергієм, обов’язково сходіть подивіться, тільки шукайте вже корабель з темно-червоним корпусом, його з того часу перефарбували в ремонті.

- Фрегат «Херсонес», - просто як екскурсовод бубонів Сергій над вухом. Гарно мати персонального гіда під боком. – Його з Севастополя нашому морському технологічному інституту передали. Єдиний корабель, що за останні сто років обігнув мис Горн під вітрилами, без допомоги суднового двигуна...

Далі був рибний порт. А тоді ще рудний порт. А проміж ними ще – завод «Залив», де, якщо вірити Сергійкові, будували колись величезні танкери «панамакси», великі протичовнові кораблі (БДК) й ліхтеровози з ядерним реактором. Зараз на стапелі теж будували корпус якогось велетенського судна. Навіть у бінокль люди, що повзали у виробничих цілях по цьому корпусу, здавалися дрібненькими мурахами.

Денис озирнувся і на лівий борт – російський, таманський берег вже відбіг так далеко, що ледь виднівся в димці на самому горизонті.
- Недарма батько географії, Страбон, проводив границю між Європою та Азією по Керченській протоці, - зауважив Євген Олексійович.
- Слухайте, - допетрав нарешті Денис. – Вже третю годину ми вздвож берега сунемося, а Керч все не закінчується й не закінчується. Чи це вже не Керч?
- Камиш Бурун, район такий, - пояснив Сергійко. А Керч тягнеться вздовж берега 42 кілометри.

За отим Камиш Буруном, біля мису Такіль, на них знову чекав помаранчевий лоцбот, але на цей раз - щоб лоцмана від них забрати. Капітан Ватаманюк сам проводжав «містера пайлота» аж до шторм-трапу.
- Нормальний коник, не брикливий. Може, парусність для такої осадки й завелика, але ж – підрулька є, - похвалив «Таврію» керченський лоцман наостанок. А лоцбот, відваливши, задудів тифоном на прощання. «Таврія» відповіла сиплим гудком. За мисом Такіль кримський берег стрімко повертав на Захід, а море вже дихало довгою хвилею.

Feb. 19th, 2013

Лисянський

Пішла твоя арія

Містер Алі з Азова полетів літаком. Тобто з Ростова на Стамбул. Мабуть таки точно посварився з компаньйоном. «Таврія» натомість завантажила обидва трюми пакетованими дошками, вязала ті дошки також на кришки трюмів у так званий караван, від чого стала схожа на човен з сіном на Десні, і запахла новорічною ялинкою, і наступного дня знялася в рейс на Халкіс. Це в Греції таке місто, Денис одразу знайшов його на генеральній карті Чорного й Егейського морів. Враховуючи те, що зараз вони ще знаходилися в Азовському, а мусили проминути ще Мармурове, свій незмінний першовересневий твір «Як я провів літо» хлопці могли б тепер називати, як тверянин Афанасій Нікітін, – «Ходіння за три моря». Навіть – за чотири. З виходом у море, прородно, закінчилося для них і вахтування біля трапу: парадний трап втягнули на борт, склали і принайтували у спеціальній ніші вздовж фальшборту. А хлопців направили стажуватися в в радіорубку. До радиста Кренкеля.

Втім, Кренкель виявився ніяким не Кренкелем, він лише крякнув, коли Сергій став звертатися до нього Ернст Теодорович, і виклав на стіл в радіорубці аркуш з прізвищами усіх членів екіпажу, в якому не було ніякого Кренкеля, натомість начальником радіостанції значився якийсь Євген Трохимович Галушка – це ще хто такий? Де цей Трохимович ховається?

- Отож, оміки, перше що має зробити будь-який порядний радист, прибувши на судно, - це взяти в третього помічника суднову роль, щоб знати імена й прізвища усіх членів екіпажу. Тоді можна зорієнтуватися, приймаючи радіограми, на борту адресат, чи вже вибув.

- То, виходить, отой Євген Трохимович вже вибув? – все ще не розуміли хлопці. Аж нарешті Денис побачив на переборці велике чорно-біле фото в рамочці – колись білосніжне, але вже трохи побите іржею судно на тлі низького кам’янистого берега з будиночками і чудернацькими щоглами незрозумілого призначення і... натовпами пінгвінів на камінцях посеред снігів. На хмарному небі над будиночками розмашисто, від руки, було написано «Учаснику ІІ Української Антарктичної експедиції, полярна станція «Академік Вернадський» і розпис. А на борту отого білосніжно-іржавого лайнера – «Ернст Кренкель»!



- Так це пароплав, а не людина! – не стримавшись, вголос відзначив Денис.
- Людина і пароплав! – засміявся начальник радіостанції. – «Ернст Кренкель»- це мій попередній пароплав, одеське наукове судно, а на цьому фото ми якраз висаджуємо на острові Галіндез особовий склад другої антарктичної експедиції, - дійсно, уявити, щоб моряк працював на судні свого імені, було важко. Мабуть, таки Галушка, а не Кренкель.
- Питання є? – спитав нововідкритий начальник Галушка.
- З пароплавом ясно, - сказав Сергій. – А людина ж – хто?
- Ну ви даєте, кадети. Нічого про Кренкеля не чули?Read more...Collapse )на» і – хоч би хни.

Feb. 16th, 2013

Лисянський

Азовське сидіння

Дон, звичайно, зачотна річка, лівий берег його ростовчани дуже прикольно називають Лібердоном, але - як би вам, донці, поввічливіше сказати? – бувають у світі річки і поширше, і поглибше. Особливо – судноплавні річки. Ось уявіть собі, що весь той флот, що зустрівся на сторінках цього путівного журналу у Херсоні, усі ті десятки суден і прапорів, скупчився на Цюрупинській конці, чи – взагалі на якомусь єрику. Не знаєте конки? Ну добре, у Венеціанській протоці в київському Гідропарку. Приходите ви, значить, у той свій гідропарк білизну прополоснути, а під протилежним берегом на якорях стоять у черзі до ресторану «Млин» усі ті сормовські під російськими, волгобалти під туркменськими й чешки під молдавськими прапорами, при цьому місця, щоб проїхати між тими пароплавами, що ошвартувалися під пляжними грибками, і тими, що на іншому березі завели швартови за колесо отого «Млина» - якраз для одного водного велосипеда.


Підставте тепер на місце млина Азовський морський порт на отому Лібердоні, майже при впадінні Дону в Таганрозьку затоку, на одному з його рукавів, і матимете правдиву картину. Що Дениса насправді вразило – це пароплави, що прямують степом до цього старовинного порту. На відміну від Дніпровських плавнів, рослинність в дельті Дону низька – сама травичка, ніяких дерев та очеретів, річка вузька, і коли дивитися з порту – здається, що пароплави сунуть просто по лугу. Повертають, петляють, збиваються на манівці. І зв’язку між цими примарами-міражами і хоч якоюсь забортною водою геть непомітно.

На азовському рейді їм з Сергієм видалася також гарна нагода зрозуміти, навіщо на річкових пароплавах не тільки звичні два якорі на носу судна, але й третій – на кормі. Усі судна в черзі до причалів порту стояли на двох якорях, носовому й кормовому, щоб пароплав, не дай Боже, не розвернуло вітром впоперек Дону й не перекрило судновий хід остаточно.

Попри такі скрутні обставини – усі причали й склади порту було запруджено різним крамом, Денис ще ніколи в житті не бачив штабелів з пакетованих дощок висотою з п’ятиповерхову хрущівку, а тут вони були саме такої височини, тож портальні крани аж навшпиньки ставали, щоб зачепити гачком черговий пакет з того штабеля, судна з кілометрової черги жваво одне за одним ставили під причали, вантажили тим лісом чи металом, чи ще там чимось, а залізниця ешелон за ешелоном підвозила на причальну лінію все нові й нові вагони вантажів. Пакети дощок знову складали в той штабель, і висота його не зменшувалася, але зрозумілішою ставала фраза «перевалка вантажів».

- Я б усіх херсонських лоцманів в примусовому порядку відправляв у відрядження в Азов, - сказав з цього приводу капітан Борис Павлович.
- А то підходиш, бувало, до порту, а диспетчер: «Ой, куди ж мені вас ставити, всі якірні місця зайнято», нема місця. Всіх в Азов, на підвищення кваліфікації – ось що таке «нема місця»! Але ж працюють!

Азовський лоцман поставив їх на якір під правим берегом, не відмовився від чарки і залишив судно на катері прикордонників та митниці разом з Бізнесменом Альбертовичем та його турецьким попутником, а «Таврія» стала сумлінно чекати своєї черги до причалів.

- А було б це буквально трьома століттями раніше, - сказав їм вслід третій штурман Євген Олексійович, - і митницю замовляти не довелось би.
- Це ще чому? – не зрозумів стармех Хоменко.
- Бо в 17 столітті тут ще була Туреччина, - пояснив Третій.
- Ну, три століття тому я був би не старшим механіком, а наглядачем на галері. А ти – гребцем, - «обрадував» третього Дід і пішов у кают-компанію.

По першому російському каналу крутили серіал про пітерських ментів, по другому – про бойових плавців, по третьому – про непідкупних прокурорів, по четвертому – про сміливих податківців, по п’ятому – про винахідливих гаїшників, по шостому – про добрих спецназівців, по сьомому – знову про ментів, але без вже Дукаліса, з самим майором Георгічем та Славіком. Тільки встигай канали на рекламі перемикати.

Втім, у зв’язку з тим, що до Азова приїхали дружини чи не до всіх моряків «Таврії», в кого вони були, а жінки такі створіння, що першим ділом виганяють з камбуза законного кухаря Сашка, починають смажити й шкварити щось своє, а в перервах клацати канали телевізора в кают-компанії, доводилося дивитися нескінченний мильний серіал «Санта-Барбара» по якомусь українському каналу, бо виявилося, що український Сісі Кепвел обігнав свого російського колегу вже на кількадесят серій, і лежить в комі вже на десять серій довше, і навіть споконвічні мешканці Лібердона теж користувалися тим, що в них ловить закордонні канали, щоб дізнатися наперед, що сталося з Мейсоном №3. Номер в цьому випадку позначав порядковий номер актора, що грав невгамовного Мейсона ось вже в третій сотні серій.

- Санта-Барбара єднає світ, - сказав капітан Борис Павлович. – Цю серію я вже бачив у Кейптауні.
- А я у Львові жив на Санта-Барбарі, - підтверджував начальник радіостанції Теодорович.

Український дубляж мешканцям Азова ні краплі не заважав, і коли на двісті тридцять п’ятій серії шостого сезону «Таврію» таки поставили до причалу, тутешні тальманші Валі та кранівниці Люби залюбки приєднувалися до дружин моряків в кают-компанії за першої ж нагоди.

А нагоди Бізнесмен Альбертович їм регулярно забезпечував. Справа в тому, що він чомусь забирав свій вантаж... автобусами «Ікарус».

- Містере Євгеній, ви не можете мені пояснити, чому не можна завантажити контейнери на тягачі й відвезти просто за призначенням, «від дверей до дверей»? – питав стурбований турок.
- Це важко пояснити, містере Алі. Російська логістика непередбачувана.
- Схоже на те, що не тільки логістика, - стоїчно погоджувався містер Алі. Він вже до цього скаржився містерові Євгену, що валюту в готелі не обмінювали, тільки в банку на іншому кінці міста, і тільки до другої години. В номері чомусь нема махрового халату для ванної кімнати й капців, а двері на ключ запираються тільки ззовні.

Тож черговий контейнер ставили на причалі, відкривали, і якісь мужички з винною засмагою, яких Альбертович теж привіз з собою, щоб не переплачувати портовим докерам, починали вантажити лантухи з цибулею до автобуса, вишикувавшись вервечкою. І що найпікантніше – від’їздили цим же автобусом, щоб ще й вивантажити його на іншомі кінці цього цибуляного шляху. Судновласники усіх тих суден, що чекали на рейді своєї черги, мали бажати Бізнесмену Альбертовичу сплутати снодійне з проносним, чи й випити обидві таблетки одночасно, натомість усі екіпажі його щиро полюбили. Бо що погано судновласникові, то морякові в жилу. Солдат спить, а платня йде. Судновласникам тільки дай волю – заганяють моряка до мила, й перекурити на якорі не дадуть, цигель-цигель ай лю-лю – в морях твої дороги! Ось чому моряки так люблять штормові попередження, якщо самі в цей час стоять в порту. А тут Бізнесмен Альбертович взяв на себе функції невеличкого шторму і забезпечив усім вихідний за гарної погоди. В решті решт, людина платить за перестій судна і за причал з власної кишені, має повне право. Навіть якщо кишеня не власна, а містера Алі.

Отож, усі моряки «Таврії», крім капітана Ватаманюка, Бізнесмена Альбертовича щиро полюбили, і вже на другий день стоянки під причалом на судні залишалась лише вахта – усі подалися тинятися Азовом, фотографуватися на фоні фортечних валів та старовинних гармат, ще й з дружинами в кадрі. Але не поспішайте діставати фотоапарати-мильниці й парадні кросівки, хлопці. Бо отією вахтою біля трапа виявилися... саме Сергій з Денисом. Так їх вирішили покарати за зальот у Ереглі, хоча вони, власне, тут до чого? Парадокс був у тому, що кухаря Сашка, якраз, на берег пускали. Бо кого ж іще на базар послати, як не кухаря. До того ж, Сашка ж уже оштрафували за той зальот на двадцять доларів, а двічі за те саме либонь і український суд не карає.

Навіть Меггі щоранку поважно сходила по трапу, принюхувалась до розмаїття нових берегових запахів і йшла вештатись портом між контейнерами й штабелями дощок. Хтось із матросів піддивився, що з рештою вона знайшла на причалі невеличке болітце, чи то пак «вічну» калюжу, яку обсіли жаби, підкрадалася до неї нечутно і стрибала просто на середину усіма чотирма лапами. Хлюп! Жаби, сполохані припливною хвилею, панічно тікали навсебіч, а Меггі задоволено гавкали їм вслід. Така в неї була культурна програма.

Сергій же з Денисом зміняли один одного біля трапу, одягали на ліву руку червону пов’язку, й всіх впускали, нікого не випускали, чи навпаки- всіх випускали, нікого не впускали, як вахтовий начальник Євген Олексійович звелить. Просто викликали Трояка до трапу дзвоником і не забували дати довгий сигнал, коли капітан залишає судно, чи повертається з берега. Гарна флотська традиція, яка дозволяє членам екіпажу вчасно сховатися по шхерах, якщо у відсутність капітана на борту чинили щось не по Статуту служби на суднах річкового та морського флоту.

Капітан Ватаманюк натомість спочатку ходив лаятися з портовиками, щоб вивантажили усі контейнери на причал одразу і не влаштовували цирк на дроті, потім телефонував у рідну контору судновласникові, отримав приголомшливу відповідь, що Бізнесмен Альбертович зафрахтував їх ще на два рейси, тож усі робочі питання слід вирішувати саме з ним. І як його ті питання вирішувати? «Ікаруси» самим навантажувати цибулею?

В кают-компанії ж ніяк не припинялася «Санта-Барбара». Денис після вахти кілька раз намагався перемкнути на Дукаліса, але безрезультатно.

- На, Денисе, краще книжечку почитай, - підсунув йому якусь брошурку добрий електромеханік Дмитрович. – І назва якраз підходяща.

Брошурка називалася «Азовське сидіння».

Feb. 6th, 2013

Лисянський

Безодня

- Не нервуйся, кадете. Як на лісапеті. Покотилася картушка компаса праворуч – стерно праворуч. Покотилася ліворіч – і стерно ліворуч, - підказував Денису старпом, стоячи позад нього. – Потроху стерно перекладай, на один-два градуси.

Денис сперсердя крутив отой сірий штурвальчик стернової машини занадто затято, висолопивши язика, і ніяк не міг втримати курсову риску на потрібній цифрі курсу 55 градусів. Вже одне те, що йому нарешті довірили стояти на стерні, як справжньому матросу, примушувало пітніти долоні й солодко лоскотало під ложечкою. Отепер вже він – справжній моряк!

Після відходу з Ереглі, врахувавши «попередній досвід роботи», їх з Сергієм розділили по різних вахтах. Тепер Денис стояв ходову вахту на містку разом зі старпомом з 16 до 20 години (та з 4 до 8), а Сергій – з другим помічником з 12 до 16 (та з 0 до 4). Тобто саме Денис зміняв Сергія біля штурвалу, і якомога незворушніше питав при зміні вахти:
- Курс?
- 55! – так само поважно відповідав Сергій.
- Вахту прийняв! – гукав Денис кудись в простір містка, де мали знаходитися обидва вахтових помічника капітана, що теж саме мінялися, і перехоплював від Сергія штурвал.
- Вахту здав! – підхоплював Сергій і відпускав штурвал.



Так двічі на день починалися для Дениса оті чотири години вдивляння в картушку гірокомпаса, рухомі циферки на білому кружечку, вночі ще й підсвіченому, й навколишній світ переставав для нього існувати. Старався втримувати судно на курсі так, аж спина потіла. І навіть звичайні розмови на містку мало його обходили. Тільки «зловиш» курсовою рискою потрібні цифри, як бац – хвиля вдаряє в борт і картушка знову котиться куди не треба, потрібно перекладати стерно ліворуч. Тільки вирівняв курс, дмухнув з берегових гір вітерець – і вже треба крутити праворуч. Точно, як на велосипеді, коли балансуєш на малій швидкості, щоб не беркицьнутись.

- А колись, Денисе, стерно перекладали не стерновою машиною, а просто від штурвала ланцюги й троси на сектор стерна йшли. От накачані тоді морячки були! Тоді навіть не по чотири, а по дві години, заведено було стернувати. А наступні дві – стояти дозорцем з біноклем на носу судна. Радарів теж ще не було, не те що автокерманичів! Отож – було два матроси на вахті.

Власне, завдяки аварії отого автокерманича Сергій з Денисом і отримали таку «блатну» роботу стернових. На третю вахту поставили курсанта Богданчика, поки електромеханік Дмитрович та начальник радіостанції Теодорович чухали потилиці й повзали навколішки по електросхемах, розбираючись, що саме «вибило» в цьому диві ворожої техніки.

- Техніка взагалі – ворожа до нетямущих штурманів! – коментував цей факт начальник рації. – Побачу ще раз, що ви електрочайники від радара заживлюєте – стережіться, рогаті! Не заважайте апаратурі працювати!

- Ось вчасно ви, Денисе, нам трапилися! – радів старопом. – Інакше б довелося матросів від боцмана забирати й на стерно ставити. А хто б мені надбудову фарбував?

Як би там не було, не на автопілоті, так ручному управлінні, «Таврія» йшла собі на Схід вздовж Анатолійського берега Туреччини, й по правому її борту спливали прибережні сіруваті скелі, а в гарну видимість вранці та ввечері – ще й далекі засніжені вершини хребта Тавр віддалік від моря. Йшла на Азовське море, на порти Росії, як того вимагали диспетчери з бази флоту, й везла у свої трюмах кілька сот тонн звичайнісінької турецької цибулі у морських двадцятифутових контейнерах.

- Ну дожилися росіяни! – коментував старпом. – Цибулю – з Туреччини!
- А ви ще шоколадний бум згадайте! – пропонував третій помічник Євген Олексійович. – навіть водолазні ж судна і рибалки тоді той шоколад через море в Крим перли!
- Цибуля зараз – модна тема. Он пасажир наш каже, що скупив на корені урожай цибулі на кількох полях, а наступного року ще й самі поля орендуватиме, так дешевше.

Так, на «Таврії» в Ереглі завелися пасажири, аж двоє. Росіянин Бізнесмен Альбертович та його турецький компаньон містер Алі. Огрядний, вгодований, пузатий, високий Бізнесмен Альбертович з рудою щіткою вусів і незмінною барсеткою в руках, з якою він навіть на обід в кают-компанію ходив, і невеличкий чорнявий безвусий гладко виголений турецький його «брателло», як називав його товариш по експортно-імпортних бізнесових оборудках. Поселили їх обох у лоцманській каюті, турка на диванчику. Вони вешталися судном удвох, обідали за капітанським столом, при чому турок щоразу перепитував щодо свинини.

- Ноу піг, кау. Біф! – відповідав зі своєї абразури кухар Сашко і для наочності ще мукав.
- Му-у-у!

Після походеньок в Ереглі його оштрафували на двадцять доларів і забрали від нього «асистентів», та Сашко особливо не переймався. Мабуть, в порівнянні з кар’єрними падіннями його кумира капітана Соляника це все були не варті уваги дрібниці.

Тож пасажири вешталися судном завжди вдвох, а оскільки старпом зазвичай виганяв з містка усіх сторонніх, Дениско їх майже не бачив. Зате Сергійко дуже кумедно перекривлював обох, особливо манеру Бізнесмена Альбертовича спілкуватися з компаньоном так, наче той розуміє російську:

- А пам’ятаєш, Алі, коли ми відправляли зразки літаком, так не вклали специфікацію на третю партію? Ти її не забув, брателло?

Містер Алі, який чудово, без акценту, говорив англійською, лише посміхався і винувато кивав: на березі з ними завжди був перекладач і жодних проблем спілкування не виникало, тож Бізнесмен Альбертович затямив, що усі турки знають російську, лише придурюються, щоб зручніше було торгуватися. Весь світ знає російську, лише придурюється, вважав Бізнесмен Альбертович, і розроджувався цілими монологами про бізнес, життя, погоду, жінок, футбол і політику, а нещасному компаньйону залишалося лише слухати й кивати.

Десь на другий день такого спілкування містер Алі крадькома підійшов до третього помічника й попросив виписати йому на аркушик паперу певні, найнеобхідніші, фрази – зрозумів, що ра з гора не йде до Алі, Алі має вивчити російську.

Меггі азартно обгавкувала обох гостей, варто їм було в своїх прогулянках верхньою палубою наблизитися до напів-баку та її будки біля брашпиля. Дрібненький містер Алі прожогом ховався за широку спину партнера по бізнесу, а Бізнесмен Альбертович починав виховувати ще й собаку:

- Ти б на злодіїв так гавкала! А ми – чесні бізнесмени! Цить, капосна!



Втім виявилося, що гавкала Меггі чомусь саме на Альбертовича, бо коли наступного дня він давав хропака у каюті й містер Алі прогулювався палубою сам, Меггі без ентузіазму, але вихляла хвостом й давала себе почухати за вухом. Але було видно, що турецький пасажир трохи побоюється.

- В нас в Туреччині майже нема собак, - пояснював містер Алі. – Коран каже – брудна тварина. Але я бачив, як ваші собаки шукали наших людей під завалами після землетрусу. Їх з України літаком на другий день привезли. Їм треба пам’ятник ставити, багатьох порятували. Гарна, гарна тварина!

- Меггі, дельфіни! Поганяй їх! Поганяй! – гукав хтось з матросів.
І Меггі тут же забувала про гостинність, вискакувала передніми лапами на фальшборт, і, в такій «антидельфінячій» стійці, висовувала писок за борт, оглядала хвилі, й радісно обгавкувала тих дельфінів, якщо матрос не надурив, як те іноді траплялося.

Read more...Collapse )

Previous 10