БАРКАРОЛИ

Чи потрібен бібліотекареві бібліотечний день?

Подумалось, що СРСР програв США перегони з комп'ютеризації зовсім не тому, що наші мікросхеми були найбільшими в світі, а наші перфокарти найбільш дірявими, а тому, що в жодного мешканця тієї країни не могло навіть уві сні промайнути, що комп'ютер може бути ПЕРСОНАЛЬНИМ.

Шукав якось необхідну для одного шкандалю на одному форумі літературознавчу книжку за прізвищем автора, а Гугль, язви його хоч в один з його тисяч серверів, все підсовував мені статті й сайти про моряків. Я навіть подумав, що проти мене застосовано новий алгоритм ранжування результатів пошуку, так званий "поведінковий таргетинг".

Ну знаєте, "Бігун" таке практикує. Запитаєш хоча б раз у житті "шини зимові" на Рамблері, і до кінця світу читатимеш на всіх сайтах, де є "Бігун", лише рекламу автомобілів, бо ці розумники записали в скрижалях, що ти автомобіліст, а ти неіякий не шофер, а літератор, шини шукав для достовірного фактажу в детективі про Аніськіна, але дурному роботу вже ніц не доведеш. Про моряків я шукаю часто, але Гугль в такому прямолінійному жлобстві до того помічений не був. А тут я аж засумнівався.

Начебто і прізвище не дуже розповсюджене, і автор серед українських літературознавців досить відомий і цитований, але - жодного натяку. Замість нього Гугль мені все моряків підсовує. І яких моряків. Останнього гардемарина Росії якогось -  випускника Морського кадетського корпусу, що відійшов у кращий світ  лише в 1995 (ого!), якісь підручники з суднових двигунів внутрішнього згорання та теорії будови судна, якісь згадки про джазмена капітана Колбасьєва (так, саме той з "Ми з джазу"), секретаря спілки (їхньої) Леоніда Соболєва, який написав про Федю з наганом, і т.д., до єдиного вірменського адмірала Ісакова включно. Коли в Гуглі виліз знайомий мені сайт Віктора Конецького (бо який же колишній моряк не бував на сайті Конецького хоча б раз у житті), я не втримався і пішов на того останнього гардемарина подивився на фото під час якогось збіговиська "клубу веселих капітанів" у Конецького.
Судячи з розмірів келиха, з якого причащалися капітани, це справді був дуже веселий клуб.




Потім я оговтався й продовжив пошуки необхідної мені книжки. Бо я шукав аж ніяк не блискучих морських офіцерів у кітелях з золотими ґудзиками, а твір одного маркововчкознавця - якогось дядька у вишиванці під сірим професорським піджачком і стереотипному пенсне над шевченківськими вусами.

Згадки про цього шановного пана-професора можна знайти на будь-якому сайті, присвяченому Марку Вовчку. Ось, наприклад.

3.Лобач-Жученко Б. Марко Вовчок. – К.,1987.
4. Лобач-Жученко Б. Марко Вовчок як прототип Анни Одинцової з роману І.Тургенєва «Батьки і діти» // Рад. літ-знавство. – 1989. - №3. – С.65-70.

6. Листи Марка Вовчка: У 2-х тт. / Упоряд. Лобач-Жученко Б., Дорошкевич В. – К., 1984.
7. Лобач-Жученко Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. – К.,1983.

Дуже гарні й загальновідомі книжки (ви ж не сумніваєтеся, що я їх усі прочитав ще коли писав курсову з Марка Вовчка, еге ж?), в яких межу між детективом і літературознавством дуже важко провести.

А потім мені нарешті потрапила на очі фотографія отого професора в піджачку. Ну, без вусів, але типовий професор, з шотландською борідкою замість вусів. Я придивився і зрозумів, що натрапляв весь час на одну й ту ж людину. І мої уявлення про українських літературознавців далекі від істини.



Людина ця - Борис Борисович Лобач-Жученко, онук письменниці Марка Вовчка, випускник Морського кадетського корпусу, один з перших морських авіаторів у світі, письменник і історик літератури.

ЗІ. Якщо кого цікавить, для якого шкандалю потрібна була книжка, то шкандаль називався "Проблема авторства текстів Марка Вовчка" - столітній холівар українського літературознавства :)

Найнебезпечніше для мого гаманця видавництво - Темпора. Кожного разу, коли мене заносило до їхнього стенду на Медвіні, гаманець худ. Довелося просто обходити той закуток, бо скупив ще не все, що хотілося б.

Питання руба. Що спільного між цією книжкою і українським літературознаством? Або навіть не так - з українською класичною літературою. Гугліть на здоровля. Радьтеся в коментах. Питання здається мені непідйомним навіть для Онотолєя Васєрмана.

Щоб зрозуміти акмеїстів треба бути альпіністом

Декілька днів тому розмова чомусь торкнулася "Цусіми" Новікова-Прибоя, і я запропонував товаришеві брати його лопати і їхати на колишній город брата Олексія Сілича в село Матвієвське Сасівського району Рязанської області - шукати перший варіант роману. Чомусь згадалося, що перший варіант, написаний по гарячих слідах, два роки шукали жандарми, поки Новіков-Прибой ходив собі в море на англійських пароплавах і у вус не дув. Але брат так надійно заховав його на городі, що й сам потім не міг знайти.
І Новікову-Прибою довелося відтворювати все по пам'яті, зрозуміло, що зі значними втратами фактажу.

Але мій товариш, як людина ретельна, не поспішав видавати мені свою лопату, а пішов перечитувати "Цусіму" і вчора показово ткнув мене носом в наступну сторінку після описаної мної історії з рукописом. Так ось, вже по братовій смерті небіж Новікова-Прибоя заходився наводити лад у господі і рукопис та записи тоді ж і знайшов під вуликами на задньому подвір'ї. Ось тобі й на. Це, виявляється, був уже другий варіант. А перший варіант було втрачено ще в японському полоні під час заколоту полоненої піхоти, яка чомусь визвірилася на морячків і хотіла вкоротити їм віку.

Отак буває з пам'яттю. Втім, Рязань тепер може спати спокійно, пошуки скарбів відкладаються :)

І чомусь пригадалося, як я сам, їдучи на пароплав в Херсоні,  добряче отримав на горіхи від банди хуліганських підлітків на нічній вулиці. При цьому заробив просто хрестоматійний бланж під лівим оком, бо боявся випустити з рук сумку, яку тут же поцупили б, тож  не було чим прикриватися зліва. В сумці не було нічого цінного з точки зору бандитських підлітків. Швидше за все вони її просто викинули б до смітника в наступному ж подвір'ї. Самі рукописи. Десь за десять років.

Але і в розпалі бійки я пам'ятав цю історію про Новікова-Прибоя і історію про Хемінгуея, в якого поцупили валізу з рукописами десь в Еспанії. Чи у Франції? Ось запропоную наступного разу відправитися до Мадрида на її пошуки, і мій товариш, як людина ретельна, усе перевірить і вичитає, перш ніж брати квитки на Мадрид.

В інтернеті, принаймні в Рунеті, копірайти прийнято не поважати. Прийнято славити піратів, качати все на шару ще й обзиватися копірастами на тих, хто обурюються крадіжками. Ну, сталося як сталося, так тому й бути.

Але ось цікаві дані з дослідження інтернет-аналітика й гуру пошукової оптимізації Андрія Іванова з Казані. На солідній репрезентативній вибірці сайтів він показав, що кожну ориігнальну статтю в Рунеті передруковують в середньому 8 раз. Тобто 70% контенту в Рунеті - передруки й інше інформаційне сміття. Можна порахувати витрати пошуковців на те, щоб усе це знайти, переіндексувати, а потім викинути з індексів, а наші витрати - на те, щоб хоч щось оригінальне у цьому смітникові знайти.

Тобто причина того, чому оригінальний контент з такою неохотою йде до мережі, що доводиться авторів грабувати з застосуванням піратів, - очевидні. Він від мережі тільки втрачає. Пом'яніть моє слово, скоро читатимете вже лише передруки передруків, та й ті - написані роботами. І читатимуть за вас теж роботи :)

І проповіді а-ля Мась (Інфостор) про нову інформаційну реальність - дурниці і неусвідомлення того, що така система нежиттєздатна, бо не заохочує той новий контент виробляти. Все вже вкрадене до нас. Так безкінечно продовжуватися не може.

Втім, пристосовуватися до такої реальності все ж доводиться. Фокус "Ексмо" з новим романом Пєлєвіна мені навіть сподобався. Використали піратів, як рекламістів. Хохотался, як сказав би Фрунзік Мкртчан.

Щоб весь цей патос не пропадав марно, задам питаннячко.

А ви хотіли б платити за потрібний контент гарантованих властивостей, якби вам надали таку можливість?

Хто б міг подумати, що в 21 столітті буде відроджено питому київську професію водоносів, які носили колись воду з Дніпра на Печерськ по вулицях Старонаводницькій та Новонаводницькій. Саме носили, бо такою кручею жоден кінь діжку з водою витягнути не міг, доводилось об'їздити через Поділ, і водоноси були економічніші. Тому перший водогін у кінці 19 століття саме кияни зустріли з неабияким ентузіазмом. Я завжди цих водоносів згадую, коли в наш офіс якийсь хлопчина в кепці доставляє чергову сулію з питною водою. Ми вже змінили з різних причин декількох провайдерів питної води. Тобто бізнес у водоносів розвивається. Маса пропозицій на ринку, конкуренція. Я сумніваюся, що на всіх них вистачає джерельної води з вершин Аляски, чи з Олімпу, чи що вони там нам втирають.

А чи не здається вам, що наступним логічним кроком буде влаштування приватних водогонів питної води. Або хоча б чавунних колонок на розі вулиць. Або, нарешті, наш мер повернеться з космосу і наведе лад на водогоні звичайному, який вже побудували його попередники ще у 19 столітті, і ту воду знову можна буде пити.

Монтеккі й Кобулеті грузинської політики

Вчора приятель сформулював цікаве питання.

Чому українці бажають одне одному: "Смачного!",- а росіяни: "Приятного аппетита!"
Це значить, що ми все поз'їдаємо, або хоч понадкусуємо в будь-якому випадку, але хотілось би, щоб було смачно? А росіяни вередують, їм апетит ще додатково запрошувати треба?

Ну, згадали, звичайно, що російський апетит - калька з французького bon appetit! Подивилися, як це звучить стома мовами на спеціальній сторіночці  . Але питання залишилося.

Bonum appetitionem! усім хто скоро обідатиме :)

Ось тут провів цікавий експеримент. Запропонував відповісти на три простих запитання.

1. Чи вірите ви, що предки українців приручили коня?
2. ..... винайшли колесо?
3. ......винайшли вулик?

Хто ще не проголосував, може долучитися, але перші коментарі вже маю

В найбільш пікантну ситуацію потрапили ті, хто не вірить у вулик. Справа в тому, що це, як не дивно, досить недавній винахід людства, і ми знаємо достеменно не тільки те, що винахідник був українцем, але і його ім'я. Зробив це у 19 столітті Петро Прокопович. До цього користувалися колодами. В термінологічні суперечки, чи можна колоду називати вуликом пропоную не вступати :)

Рухаємось далі. "Колесо - священний предмет давніх українців... об'єкт давньоукраїнської міфології. Як довели англійські археологи Г.Кларк і С Піггот у книзі "Протоісторичні суспільства" (Лондон, 1965), колесо, а отже й вози "відомі були в Україні ще в ІІІ тис. до н.е." В розкопках біля українських сіл Усатово, Дереївка і Євминка були знайдені перші в світі колеса Трипільської доби (Л.Силенко)" (с) Сергій Плачинда

Можете пошукати альтернативні версії щодо першоколес, знайдених в Месопотамії, Швейцарії та Словенії, але Україна - також одна з версій, адже оцінюють вік знайдених колес, а про вік незнайдених можемо лише припускати. Принаймні фольклорні дані (священність колеса в українців) цього не заперечують.

Ну а з конями - набагато легшее, бо шумери не мали кінноти, і Гільгамеш ходив на свої подвиги пішки :) Між тим, на розкопках все біля тих же згаданих сіл в культурних шарах V тис. до н.е. знадені скотомогильники, і коні були поховані з упряжжю. При цьому посилаються на праці американських археологів Райнера Бергера і Райнера Проча.

Як правильно зауважив один юзер, історія не має бути предметом віри, але предметом знань. Навіть якщо прийняти до уваги дискусійність цих гіпотез, все одно залишається питання, чому золото Полуботка виявилось більш цікавим для українців, ніж речі, на яких базується сучасна людська цивілізація.
Чи можете ви уявити китайця, який не наполягав би на тому, що порцеляну винайшли його предки? Так Ні Я сам китаєць

Читаю Плачинду і згадую улюблений часопис 90-х "Індоєвропа" - притулок усіх божевільних ідей українства. Божевільних в Ейншетйнівському сенсі - "Ваша ідея недостатньо божевільна, щоб бути геніальною"

І намагаюся зрозуміти, чому ці ідеї, яких таки вистачало, не спрацювали, і загалу куди цікавішим виявилося золото Полуботка, ніж те, що він проживає на батьківщині першого колеса й плуга. Отож пропоную відповісти френдам на три прості питання

Poll #1479492 Індоєвропа
Open to: All, detailed results viewable to: All, participants: 13

Чи вірите ви, що предки українців приручили коня?

Чи вірите ви, що предки українців винайшли колесо?

Чи вірите ви, що предки українців винайшли вулик?

Повторюю легенду. Це один з двох словничків до книги. В ній буде "Словничок для поетів" та "Словничок для матросів". Поети Матроси можуть перепитувати зараз, якщо щось таки залишилось незрозумілим.

«Воплі Видоплясова» - славетний рок-гурт, що повернув українську мову до активного вжитку на сцені в середині 80-х, названо на честь героя з роману Достоєвського.

Omnia mea mecum porto – Усе своє ношу з собою (лат.)

Агузарова Жанна – солістка гурту «Браво» у середині 80-х. Неземна дівчина, яку декілька раз викрадали то ОМОНівці, то марсіани, то американці, втім завжди повертали до Москви.

Айвенго – шляхетний герой лицарського роману Вальтера Скотта. Спеціалізувався по допомозі прекрасним дамам, бився за них списом і мечем.

Айтматов Чингіз – киргизький радянський письменник, автор багатьох романів, зокрема «Білий пароплав» (1970). Деякий час був радянським послом в країнах Бенілюксу, мешкав у Люксембурзі.

Акваріум – культовий ленінградський рок-гурт з лідером Борисом Гребєнщиковим. Саме його виступ призвів до скандалу на всесоюзному рок-фестивалі в Тбілісі.

Анна Кареніна – героїня роману Льва Толстого, що кинулася під поїзд. Називати так пивбар поблизу залізничної колії – то специфічний херсонський гумор.

Анна на шию – назва оповідання Антона Чехова, що обігрує орден святої Анни, який носили на стрічці на шиї, і походеньки дружини чиновника Анни.

Апасіоната – фортепіанний твір Бетховена, який включили в фільм про Леніна в Горках. В результаті став єдиним фортепіанним твором, який знало партійне керівництво в часи СРСР.

Архімед – уславлений давньогрецький науковець. За легендою, відкрив свій знаменитий закон, занурившись у ванну, і так цьому зрадів, що побіг вулицями Сіракуз з вигуками «Знайшов!» («Еврика!»), забувши одягнутися.

АС/DC – назва популярного в СРСР австралійського рок-гурту. Лідер Малкольм Янг. Названо на честь електричного маркування змінного та постійного струму.

Асканія – то не тільки рейдовий катер херсонського морського порту, але й біосферний заповідник у Таврії, колишній маєток Фальцфейнів.

Ахматова Анна (Горенко) – велика російська поетеса родом з Києва. Дружина поета Миколи Гумільова. В тексті наведені не тільки оригінальні її вірші в українському перекладі, але й вірш Івана Франка зі збірки «Зів’яле листя», яку вже Ахматова переклала російською. Це вам щодо того, що українська мова її «не гріла» - часто цитованої фрази, висмикнутої з контексту (вона пояснювала, чому може писати вірші лише російською).

Зараз цю фразу цитують переважно рафіновані київські поетеси, щоб не вчити української. Бо для інших полум’яних захисників російської вона давно вже стала Анної Ахметовою.

Бажан Микола – український радянський поет, перекладач. Попри те, що в літньому віці був шановним редактором Української радянської енциклопедії і сидів в усіх президіях, в молодості був бешкетником-футуристом.

Бамбула – реальний цирковий атлет, що залишився в пам’яті народній у приказці «силач Бамбула»

Басов Володимир – радянський кінорежисер та актор. Зокрема грав міліціонера у фільмі Гайдая «Напарник»

Бах Йоган Себастьян – німецький композитор-класик

Бережний Олесь – укрсучпис, автор книжки «Червоний борщ», мешкає на вашингтонщині. За фахом – викладач української мови, тож іноді втрачає контроль й продовжує їй навчати, навіть коли слухачі її вже знають.

Бетмен – людина-кажан, герой американських коміксів та фільмів, супергерой, рятівник міста

Бодуен де Куртене – професор петербурзького університету, нащадок короля Єрусалимського Болдуїна, один зі стовпів вітчизняної філології, чиї праці студенти вивчають вже на першому ж курсі.

Борзов Валерій – бігун, спринтер, двічі олімпійський чемпіон. В описувані часи його чемпіонство ще не забулося, а спортивне функціонерство ще не приїлося, і усіх швидкісних бігунів порівнювали саме з ним.

Боярський Михайло – незрівнянний актор та співак, який після ролі д’Артаньяна так і не знімає капелюха. Це примусило його шанувальників провести конкурс на новий імідж для улюбленого співака. Переможцем виявився плакат «Че Бояра», на якому капелюха пропонувалося замінити на берет товариша Че Гевари, а гітару на автомат калашникова.

Браво – це не тільки сигнальний прапор Міжнародно зводу сигналів, але й рок-гурт Євгена Хавтана, що грав стилізації під твісти 60-х з середини 80-х до середини 90-х. Його солістами в різний час були Валерій Сюткін та Жанна Агузарова (див.)

Брекмор Річі – британський бас-гітарист, лідер хардрокового гурту «Діп Пьорпл».

Броненосець «Потьомкін» - не тільки бунтівний бойовий корабель ЧФ, але й ще німий фільм Сергія Ейзенштейна, «краща картина усіх часів та народів». Знаю американців, що приїздили до Одеси лише щоб сфотографуватися на уславлених цим фільмом Потьомкінських сходах.

Будійовицький анабазис – розділ з «Пригод бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека, в якому Швейк марширує околицями Будійовиць згідно підказок місцевого населення, але ніяк не може в ті Будійовіци потрапити. Пародія на твір давньогрецького автора Ксенофонта «Анабазис».

Бурда Борис – одесит, корифей гри «Що? Де? Коли?», який знає практично все на світі, ось спитайте щось у нього самі.

Бурса – місто в сучасній Туреччині, в якому ще у візантійські часи вперше з’явився такий тип духовного навчального закладу для хлопчиків.

Бурсаки – учні бурси. В Україні аж до 19 століття в бурсі навчалися не тільки духовні особи, але й діти-юнаки усіх станів та верств начелення, чим ми відрізнялися від тих же західних чи російських університетів, де вчитися могли лише дворяни. Традиції бурсаків ретельно описані багатьма письменниками, починаючи з того ж Гоголя, дають зрозуміти, що деякі звичаї курсантів зародилися ще в справжніх бурсах.

Ваганти – мандрівні студенти, переважно двієчники, які мігрували між середньовічними європейськими університетами і залишили по собі багато студентських пісень та віршів. Були серед них і наші земляки.

Валуєв – не сучасний боксер, а царський міністр, який своїм указом 1863 року заборонив українську літературу, заявивши, що «нєт, нє било, і бить нє можєт нікакого особого малоросійского язика». З того часу займатися українською літературою стало злочином і це відвадило від неї випадкових людей, за що Валуєву можна й подякувати. Література суцільних нонкомформістів. Де ще таку знайдете?

Ван Дамм – голівудський актор бельгійського походження справді дебютував у фільмі «Хижак» і весь фільм добросовісно полював на Шварценегера під маскою інопланетника з щелепами мурахи. Тож не дивно, що більшість глядачів цього не пам’ятає.

Веласкес Дієго – іспанський художник 17 століття. Автор рекомендує подивитися його полотно «Венера з дзеркалом» в Лондонській національній галереї, щоб зрозуміти усю підступність і фривольність авторових порівнянь.

Винниченко Володимир – український прозаїк, драматург та державний діяч початку 20-го століття. Коли в Микити Сергійовича Хрущова в 60-х роках спросили про літературні уподобання, він назвав Винниченка, так і не довідавшись, що назвав письменника, забороненого власними підлеглими. Почитайте хоча б «Сонячну машину», гостру соціальну фантастику середини 20-х років, написану вже в еміграції.

Вишня Остап (Губенко Павло) – український письменник-гуморист. Десять років з 1933 по 1943 провів у таборах за свої жарти. Проте, за спогадами співучасників, продовжував жартувати й там. Редагував журнал «Перець», написав повне зібрання усмішок, гуморесок і жартів зокрема мисливських та рибальських, за що з повним правом міг би бути почесним курсантом рибної море ходки.

Волошин Максиміліан – киянин, що облаштувався в Феодосії на березі моря, став носити замість штиблетів і штанів грецькі сандалі й туніку,  і став великим російським поетом. Чи спочатку став великим поетом, а потім вже облаштувався на морі, зараз вже не розбереш.

Гайдай Леонід – культовий режисер кінокомедій 60-70-х. років 20 століття. На жаль, також гарна ілюстрація того, що навіть визнаному класику у мистецтві не можна тупцяти на одному місці. У 80-ті продовжував знімати все ті ж комедії, але вони вже були не смішними. А в 90-ті виглядали взагалі жалісно. Колекцію ранніх кінокомедій Гайдая мусив мати кожен пароплав, що поважає себе.

Гвердцителі Тамара – велика грузинська естрадна співачка виконує пісні вісьмома мовами: грузинською, російською, французькою, італійською, іспанською, англійською, давньоєврейською та українською. В описуваний період вона саме перестала співати в дитячому ансамблі «Мзіурі» і перемогла на конкурсі «Золотий Орфей» в Болгарії з сольною програмою.

Гектор – троянський герой, що протистояв Ахіллесу на сторінках Гомерової «Іліади». У вирішальному поєдинку суперники під час бою тричі оббігли по колу стіни Трої. Саме довіра археолога Шлімана до цього епізоду з Гомера дозволила йому правильно визначити місце розкопок і знайти Трою. До нього усі копачі шукали на іншому пагорбі, але Шліман бачив, що пагорб був завеликий, щоб його тричі оббігли навіть такі герої, як Гектор та Ахіллес. Тож вибрав неподалік підходящий за розмірами пагорб і виявився правий.

Гіменей – бог шлюбу у давніх римлян.

Гіппократ – перший давньогрецький лікар, покровитель медицини

Гоголь Микола – судячи з назви найвідомішої його повісті «Шинель», з якої, за запевненнями Достоєвського вийшла уся російська література, - мабуть таки точно колишній курсант.

Самоволка – самовільна відлучка в місто ( на берег). Щоб відрізнити самовольщиків від законослухняних курсантів, останнім видавали звільнювальні білети з фото, печаткою й підписом командира роти.

 

Сампо - самопідготовка

 

Санта-Крус-де-Тенеріфе – іспанський порт на Канарських островах, населення 220 тис. Популярний порт заходу радянських рибалок, що поверталися з району промислу сардини у ЦВА.

 

Сардина (Sardina) – цінна промислова риба з дуже ніжним м’ясом, яка зазвичай іде на консерви в олії . Під цією промисловою назвою об’єднано три породи риб, окрім власне сардини, ще сардинопс та сардинелла.

 

Сахалін – великий острів на Тихоокенському узбережжі Росії, традиційне місце заслання каторжників та випускників ХМУ РП. Письменника Чехова після мандрівки на Сахалін усі інтелігенти вважали героєм.

 

 

( Read more... )

Згадався чомусь герой Лєскова, який працював писарем, але мав замало хабарів для прокорму, бо капосний писарчуковий начальник посадив його завідувати літерою "Фіта", з якої мало того, що небагато прізвищ починаються, так і ще дехто намагається писатися через "Ферт".

І подумалося, а як ділили між собою літери укладачі усіляких енциклопедій? Чи є цікаві й небажані літери? Чи билися, скажімо, французькі енциклопедисти Дідро та Руссо за літеру Х? І на чиєму боці був у цій бійці  Вольтер?

Ось ви яку б літеру за собою закріпили?

Повторюю легенду. Це один з двох словничків до книги. В ній буде "Словничок для поетів" та "Словничок для матросів". Поети можуть перепитувати зараз, якщо щось таки залишилось незрозумілим.

Ліверпуль – порт на північному заході Англії, через який в Європу імпортували рок-н-ролл. Так, лідер «ліверпульської четвірки» – Джон Леннон – виріс на контрабандних платівках з американських кораблів. Населення 440 тис. До Ліверпуля був приписаний сумнозвісний «Титанік».

 

Лієпая – латвійський порт на узбережжі Балтійського моря. В ньому традиційно було дуже багато рибалок та військових кораблів.

 

Лійка –  це не воронка для наповнювання пляшок, а спеціальний черпак для вичерпування води зі шлюпки. Нагадаує, швидше, совок для сміття з високими бортиками. А щоб вже остаточно заплутати салаг, совок для сміття на флоті зветься шполик.

 

Лісовоз – судно для перевезення деревини. Відрізняється від судна для генеральних вантажів тим, що пристосоване брати вантаж (ліс) не тільки в трюми, але й на верхню палубу та кришки трюмів – в так званий караван. Через це вигядає в морі дуже мальовничо.

 

Лоцманський катер – доставляє лоцмана на борт судна на підходах до порту, і робить це за будь-якої погоди та видимості. Через це зазвичай мають підвищену мореходність і вифарбувані в яскраві кольори

 

Луанда –

( Read more... )

Ми часто забуваємо, що шедеври світової літератури виникають не на порожньому місці, а виростають на "перегної" масової літератури свого часу, яку всі естети й сноби беззаперечно лаяли й вважали низьким стилем.

Якщо вже попередній допис був про Мелвілла, то його "Мобі Дік" - логічний фінал цілого десятиліття домінування мариністики в американській літературі, що навіть дало привід критикам назвати 1840-ві роки "ревучими сороковими" - за розповсюдженою серед моряків назвою району світового океану в Південній півкулі, що славиться своїми штормами. А почався весь цей бум з автобіографічної книжки автора, чиє прізвище я вже забув, яка називалася "Десять років простим матросом".

Гоголевський "Вій" виріс на гумусі десятків низькопробних оповідок про малоросійських відьм.

Котляревський - на бурсацькому фольклорі й вертепах. І таке інше, і таке інше.

В дуже симпатичній мені теорії Віктора Шкловського це явище названо "канонізацією молодших жанрів", через яку і відбувається розвиток літератури. Тобто Мелвілл, Гоголь, Котляревський не просто написали в сучасному їм низькому жанрі, а зробили це настільки гарно, що краще них зробити це вже неможливо, і не потрібно. Вони підсумували певний період розвитку літератури і низький стиль зробили класикою. Амінь.

Тобто, поціновувачі традицій, наслідувачі й епігони класиків займаються від початку безнадійною справою, що гарно показала таж котляревщина в українській літературі. Стільки наслідування і жодного притомного твору, що хоча б віддалено наблизився до "Енеїди".

Перекладаю для фантастів. Сай Фі вже давно канонізовано, писати наукову фантастику, наче живеш досі у 70-ті, безперспективно. Фентезі, як молодший жанр, що відгалужився пізніше, зараз на піку, але теж вже сходить зі сцени, майбутнє за яким-небудь кібер-панком чи стім-панком, а можливо й за ще більш низьким жанром, наприклад - тролінгом на сторінках "Української правди".

Як гарно сказав Шкловський, "наслідування в літературі йде не від батька до сина, а від дядька до небожа".  Олександр Блок канонізував низький і осміяний циганський романс. Розанов зробив письменницькі нотатники фактом красного письменства, а не додатками до повного зібрання класиків.

Якщо поглянути під цим кутом зору на сучасну українську літературу, то Світлана Пиркало займається канонізацією колонок кулінарних рецептів в глянцевих журналах, а Андрухович - туристичних путівників.

А ви вже знайшли для себе підходящий низький жанр?

Ось обізвав гарного автора з Сум Владюшу Івченка Ноздрьовим, а він образився, й каже, шо він - герой війни дванадцятого года.

І тепер мене мучить питання, а чи не міг гоголівський Ноздрьов таки бути героєм отієї війни, якщо він з військових, а потім навіть на сторінках "Мертвих душ" ловив Буонопартія?

Хто Гоголя знає, під подушкою тримає, проясніть ситуацію пліз.

Мої діти чомусь вважають грузинською кепку, яку я завжди вважав сергійдовлатовською.



Десь отаку.

ЗІ. Це не я, це Довлатов