БАРКАРОЛИ

Ви будете сміятися, але першою пошуковою фразою, по якій зайшли на новий книжковий сайт, присвячений сучасній українській літературі,  була "фото голих підлітків".  Релевантно, я вважаю.

Власне, вже не розберешся,  хто винен в тому, що цікаву історичну книжку, видану ще в 2002 році я прочитав лише зараз. В книгарнях буваю регулярно, історією завжди цікавився, особливо княжою добою, навіть автора книжки знаю. Власне й прочитав лише тому, що знаю автора. Але скільки таких читачів, які цього щастя на мають?

Шановний авторе, ну  навіщо було називати книжку про Русь, Велесову книгу, Святослава й Володимира таким чином, що я аж досі вважав, що це якийсь бойовик про охоронні фірми чи в кращому випадку дюдік. Ще й обкладинку "Кальварія" таку невиразну підігнала, що помічаєш що завгодно, але не русичів і волхвів на похмурому тлі, а якийсь яскравий масонський символ на першому плані, і думаєш: " Ну цей охоронець ще й масон". Про те, що це череп Святослава, перетворений на чашу печенізьким ханом Курею не виникло жодної думки. Художникові треба було дуже старатися, щоб досягнути подібного ефекту, і він його таки досяг.

І мене вже не дивують випадково здибані дописи про те, що видавці зараз відчувають потребу в історичних романах, але, на жаль, їх зараз ніхто з авторів не пише. Мабуть видавці і критики теж пройшли повз цю книжку на полиці.

А книжка сподобалась, да. Не буду перечитувати вкотре Семена Скляренка, Павла Загребельного  й Петра Угляренка. Чекатиму на наступні новинки цього автора. Не те щоб не було до чого попридиратись, якраз багато до чого хочеться прискіпатись, але таке бажання у мене виникає лише тоді, коли книжка сподобалася.

Оскільки книжку Лайоша Мештерхазі "Загадка Прометея" в українському перекладі в мене поцупив один викладач античної літератури, процитувати українською не можу, а займатися перекладом через російську - моветон, який могли дозволяти собі лише радянські перекладачі, цитата буде російською, хоча мені і здається, що там замість "цинізму" в лапках було слово іронія.

Осторожнее, престранный химикат этот "цинизм"! Он --- словно крепкая кислота в металлическом сосуде. Если металл неблагородный, кислота его разъедает. Если же это золото --- лишь смывает с него грязь, и золото сияет ярче прежнего.

Блогери,  хто з вас золото?

ЗІ. Ні в кого не завалялося резервної копії Мештерхазі українською? Просіть що хочете. Дуже хочу відновити цю книжку в своїй бібліотеці.

http://olkash.livejournal.com/385630.html

А чи не здається вам, що паперова книжка поступово стає всього лише резервною копією електронного тексту?

Їхній Гібралтар двічі чи й тричі витримував довготривалі облоги, і його таки дійсно ніхто не зміг захопити, а пісню "Легендарний Севастополь, неприступний для врагов" написали росіяни, хоча кожен "приступ" ворогів для Севастополя закінчувався кепсько.

Поки дочитаєш речення, в якому Оксана Забужко описує приготування яєшні, цок-плюсь, справжня яєшня згорить вщент.

Дочитав Шкляра "Чорного ворона". Рецензію не знаю чи зберуся написати, тому просто так, деякі думки з приводу.

Зрозуміло, що ноги ростуть з "Холодного яру" Горліса-Горського, при чому зрозуміло з перших же сторінок. І далі вже не порівнювати неможливо. На язик так і проситься фраза "Горліс-Горський для бідних", втім, мабуть несправедлива. Бо - стрімкий пригодницький сюжет, любовна лінія і таке інше, чого в Горьского нема.

Зрозуміло, що націоналізм. Усі, хто не українці - вороги, окрім одного китайця. Китаєць дуже симпатичний тим, що воює за їжу, а не за ідею. РосіянЧеКи, єврейЧеКи вооють за ідею, тому несимпатичні, а червонопикі й кривоногі. Навіть українці - теж не всі друзі. За Збручем, наприклад,  живуть злі українці.

Про те, що якби було саме так, і більшовики не мали місцевих прибічників, як ті ж Хвильовий чи Антоненко-Давидович (обмежимося прикладами колабрантів з красного письменства), у них нічого не вийшло б, з книги зрозуміти не можна. Навіть замислитися над цим книга не спонукає.

Тобто Шкляр куди послідовніший за Горліса-Горського, який міг захоплюватися ідеологічно чужинським анархістом Махном, чи описувати випадки, коли цілі будьонівські кавалерійські полки переходили на сторону повсталих українців, побачивши, що комісари їх примушують воювати з такими ж козаками, як і вони самі. Горський йшов від життя до якихось націоналістичних концепцій і старанно занотовував навіть те, що в них не лягало. Цим і цікавий. Принаймні для мене.

Поки все.

Насправді можна подивитися навіть точні цифри. Сайт того літературного конкурсу досі існує в мережі. Як руїни Колізею, чи, навпаки, - Рейхстагу. Навіть не витримав, знайшов і подивився, 2002 року на той мережевий конкурс виставили 1472 конкурсних твори. Самих романів було 128.

Від традиційних паперових конкурсів конкурси он-лайнові відрізняються в кращий бік тим, що все чесно. Принаймні, так само суб'єктивно, але прозоро. Ті 128 романів можна за бажання прочитати і зараз, через 8 років. А  сайт давав можливість не тільки читати конкурсні роботи, які змагатимуться саме з твоєю нетлінкою, але й коментувати кожну. Ще й свіжі коменти єдиною стрічкою виводилися.

Романів все одно ніхто не читав, але коменти! В певні часи стрічка крутилася інтенсивніше, ніж телетайпна стрічка ТАСС. Щось із триста авторів (хостів) на день лаялися, мирилися й всяко інако дискутували і привертали увагу саме до своїх творів, забуваючи що суворе журі оцінюватиме не дотепність коментів, а все ж таки самі романи. Втім, організатор конкурсу попіклувався і про обійдених увагою авторів: по коментах відмічався критичний робот. Вітався, лаявся на невідповідність заявленому жанрові, стримано хвалив і вшивався. Деякі недосвідчені автори навіть вступали з ним в полеміку.

І ось тут виявилося, що крім самих авторів і роботів, на конкурсному сайті був помічений ЧИТАЧ! Вірніше, одна зацікавлена читачка, яка дійсно читала і дійсно писала відгуки на прочитане. Що тут почалося! Не буду описувати усіх хитрощів, якими пронирливі автори намагалися заманити єдину читачку саме у свій роман. Але саме тоді я мав змогу вірно зорієнтуватися щодо співвідношення авторів та читачів у мережі ( 1472 до 1) і навчитися цінувати свого читача так, наче він один на весь білий світ.

А ви кажете, масова література :)

Многіє блогєри у своїй контрпропаганді зайшли так далеко, що заперечують вже й різницю між мальчуком і дєвучкою.

Кравчук без кравчучки.

Дуже цікавий український автор Юрій Камаєв щойно завів ЖЖ  http://medzdikalonom.livejournal.com/

Прошу любити й френдити.

Друг каже, що бачив сьогодні чоловіка (не двірника), який йшов з власною пачкою солі й "посівав" вулицю поперед себе.

Чи тягне цей екстравагантний вчинок на загальнокиївський флешмоб? :)

Недавно один колега-літератор пожалівся на злу долю. Його книжечка вийшла в минулому році, отримала такий-сякий розголос, до чого і я, сподіваюся, долучився, номінувалася на БіБіСі, продається непогано, деякі прискіпливі блогери, і не тільки, досить прихильно її прокоментували,  але, на його думку, "не прозвучала".

Почав випитувати в нього, що він зробив, аби вона "прозвучала", окрім того, що написав її. І отримав  ледь не ображену відповідь, що тусуватися він не має ні можливості, ні натхнення, влаштовувати презентації - теж. Тобто, усі і так мали зрозуміти, яку чудову книгу він написав. Про нетрадиційні методи промоції, які не вимагають тусуватися, він навіть не задумувався.

Щось тут не так. Книга - перша. Якщо помножити це на традицію наших видавців відсилати книжки рецензентам лише на замовлення останніх з гарантією надрукованої рецензії у якомусь там виданні, вона навіть не мала шансів потрапити на рецензію, бо щоб замовити потрібно хоча б довідатися про її існування. І це не єдине "логічне коло", яке книга мусить подолати на шляху до читача. Без активної позиції автора, НМД, цього не вийде.

З іншого боку, усі активні дії в нашого читача традиційно викликають недовіру. Цей блог почався як рекламний блог однієї книжки, хто хоче в цьому переконатися, може почитати його перші пости. І з цією своєю функцією він більш-менш впорався. Оце перед написанням цього допису перерахував: завдяки рекламному блогу книжечка отримала 12 рецензій, це непоганий результат. І одразу ж дехто почав дорікати, що це все маркетинг і реклама, забагато галасу даремно, і що це навіть заважало зважитися її читати.

Я на такі закиди подумки відповідаю, що ці критики хоча б довідалися про її існування.

Втім питання залишається для мене відкритим. Чи має автор активно просувати свою книжку, чи має забути про її існування, варто їй було вийти з друку, і думати лише про якісь творчі речі, писати наступну тощо? Чи має в наш час книжка хоча б примарний шанс "прозвучати" без такої набридлої всім реклами та ПеАру?

http://vasylchenko.ucoz.ru/_ph/3/68095564.jpg

Ну що вам сказати Руська земля й Дике поле повернулися. Шкода, що фігуранти поспішили й не можуть тепер вирішити протистояння, як це водилося в руських князів і половецьких ханів, династичними шлюбами дітей :)

Не втримався. Гаразд, про вибори.

Мене абсолютно не хвилює, хто з них залізатиме до наших з вами кишень, шановні співгромадяни: любі друзі, чи любі вороги. Елегацько це робитимуть, махінціями нацбанку в банківському секторі, чи брутально обкладатимуть поборами кожну торговку на базарі бандитськими наїздами, чи цідитимуть центи й долари з газової труби  - стригтимуть все одно нас.

Мені байдуже, хто з них присмокчеться до газової труби, хто хапоне Одеський припортовий і таке інше. Байдуже навіть, хто розкраде гроші на будівництво стадіонів для Євро. Це хай вони переживають. Красти їм залишилось вже не так і багато. Все вже розкрадено до них або ними ж. І це нормальний процес, усі ті газети заводи й пароплави повинні мати хазяїв. А кого саме, мені байдуже, нехай вони хвилюються.

Виявилося, що з усієї їх передвиборчої демагогії мене насправді зачіпає лише одне: статус мови. Поки що рано знімати преференції для української. Колись таки доведеться, але, вибачайте, русофонні друзі, ще не зараз.
Погодьтеся, що з цієї точки зору усіх претендентів можна чітко й однозначно поділити на два табори, навіть якщо "однодумці" ведуть між собою війну на знищення, і задача другого туру, за кого б проголосувати, вирішується автоматично. Навіть якщо претендент буде занятий чимось іншим, і йому буде не до мови, бо він саме рахуватиме гроші, мене це влаштує.

Пропоную і вам кожному визначити єдину проблему, яка вас хвилює і орієнтуватися лише на неї. Здатен хтось її вирішити, чи ні. Обмане, кине, забуде за більш нагальними справами - то вже таке. Здатен чи ні. Все. При цьому варто лише пам'ятати, що пустобріхи не здатні вирішити жодної.

Але потім я посидів-подумав, і зрозумів, що те, що мене зачіпає, від них ні фіга не залежить насправді. Тільки від нас, від мовців, а не від телевізорних головомовців. Ну не хочу я вести блог російською й писати книжки російською. Або вестиму й писатиму як зараз, або не робитиму цього взагалі, бо буде не в кайф.

Весь попередній мій досвід показує, що наш народ дасть собі раду з будь-якою владою. Ми дамо собі раду, не переживайте, не до таких пристосовувалися.

А переживають хай вони. Перед ними єдині два дні на п'ятирічку, коли вони будуть не всередині шустровізора, а ззовні: дивитимуться репортажі з регіонів, з дільниць, висітимуть на сайті ЦВК,  і їх колотитиме нє па дєцкі від від сотих процентів екзитполів.

Хто як, а я люблю тримати інтригу ще більше, ніж жюрі усіх тих кращих танцюристів, україна має талантів, якими вони нас пичкають з шустровізорів.

- Ви їдете в Ялту!
- Збирати пляшки на пляжі!
- Ось ваш квиток на собачу упряжку!

І квиток цей я не продам, не прошялплю й не пробойкотую, а передам особисто в урну достойникам. Все.

Нє, ну втратити такий шанс відчути себе Владом Ямою чи й самим Чапкісом і банально не піти на вибори я не можу собі дозволити.

А за кого саме я голосуватиму у світлі щойно сказаного вже не так важливо. Тим паче, що вже й агітація від сьогодні заборонена, а шанувати закони треба починати з себе.

Перед виборами многіє блогєри заявляють, що не знаються на сортах гівна так гордо, наче їх не примусять вляпатися в нього й у несортоване.

Дуже еротично виглядає гон з приводу сучасної української літератури з називанням прізвищ авторів, які за останні три роки не видали ні книжки. Посилались би краще одразу на Юрія Дольд-Михайлика.

Василь Махно в "Парку культури та відпочинку ім. Гертруди Стайн" звернув увагу на те, що в 20-ті роки 20-го століття шлях в американську літературу лежав через еміграцію до Парижа, і що серед гуртка Гертруди Стайн, усіх цих хемінгуеїв, гемінґвеїв та скоттів фіцджеральдів  було прийнято водити козу дружбу з паризькими художниками. Дуже вони одне на одного взаємовпливали.

А мені подумалось, що в 00-ві роки 21-го століття в українських авторів чомусь прийнято водити козу дружбу не з художниками, а з музикантами. Прикладів безліч.

Андрухович і Мертвий півень.
Жадан і Собаки в космосі.
Карпа і Qarpa.

Не кажучи вже про чудову практику запрошувати музик на презентації поетичних збірок на сесійній основі, без турів Шепетівкою та Бердичевом, чи, як Катерина Хінкулова, позначати для кожного оповідання, під яку музику його слід читати.

І фідбек від цього водіння літературно-музичної кози теж вже проявився. Кузьма Скрябін та Фоззі ТНМК, наприклад, почали писати прозу. Тобто взаємовпливи безперечно помітні. Цікаво, чи почав хтось з французьких художників, що бухали з Гемінґвеєм, писати оповідання?

Схоже на те, що серед американських прозаїків переважали візуали, а серед українських - аудіали.

Цікаво, що забобони про те, що жінка на борту - до нещастя, є лише в геть немореходних народів типу росіян чи українців. Може ще в монголів. В морських народів не знаходимо жодного сліду подібної дискримінації, на радість сучасним феміністкам.

Важко уявити маорійців, що відправилися у своїх каное через океан до Нової Зеландії без жінок та свиней. Тобто уявити легко, але ми про те б не знали, бо не було б нащадків, щоб нам розказати.

У вікінгів жінки іноді керували цілими експедиціями. Так першим поселенням скандинавів в гамериці керувала жінка.

У фінікійців цариця Галікарнаська відзначилася під час Саламінської битви і навіть примусила перського царя скаламбурити, мовляв, сьогодні мої чоловіки були жінками, а жінка - єдиним чоловіком.

І лише наші степові пепки не бажали псувати собі радість літніх вакацій у суто чоловічому товаристві з набігом на який-небудь Царгород чи Трапезунд.

- Іванку, візьми мене в шопінг-тур у Стамбул!
- Ти шо, жінка в лодії - до нещастя! Додому йди!

ЗІ. До речі, чи не здається вам витонченим жартом назвати турагенцію, що відправляє туристів якраз в отой Істанбул, "Гамалією"?