БАРКАРОЛИ

Я колись вже писав, що найбільше шкоди українській літературній критиці принесло заміжжя. Бо так само, як хлопці мають відслужити в армії, дівчата-філологині мають декілька років пописати рецензій на книжки. До заміжжя.

Десь так воно справді і відбувається.

Задля відповіді на одне цікаве питання, яке я озвучу пізніше, мені спало на думку проаналізувати певну вибірку з 1063 рецензій, які писалися на 808 українських  книжок впродовж останніх 5-6 років. Перше, що вразило - дуже велика кількість рецензентів - 525. Друге - 67 відсотків з них написали всього по одній рецензії (принаймні, лише одна потрапила до виборки)

Винесемо за дужки якісні показники, щоб не загрузнути в безперспективній дискусії про Критиків і критиків. Справжніх критиків з вликої літери К, і скромних рецензентів з маленької літери р і таке інше. Дискусія може й цікава, але нескінченна. І судді - хто? Безсумнівне лише те, що кожен автор, щоб він не казав, чекає рецензій на свої книжки. І дехто, бува, навіть ображається, коли його видана в Тунісі книжка в перший же місяць отримує два десятки рецензій, а в Україні - одну-дві. Тобто потреба така існує і якось вона задовольняється, як не дивно, задовольняється, хоча і не так жваво, як в Тунісі.

Частину рецензій пишуть самі автори на своїх же колег, попри всю небезпеку і вразливість такого сидіння на двох стільцях. Але якщо критиків, скажімо, детективної літератури не знайшлося, детективник Кокотюха мав взятися за це власноруч. Якщо критики фантастичних творів теж мало, за це також беруться самі фантасти. Поети пишуть чудові огляди поетичних збірок і т.д. Але все це епізодичні вправи, приурочені до появи конкретних книжок, які хочеться підтримати, чи навпаки - розгромити. Втім, друге - майже виняткова ситуація, в українській критиці прийнято невдалих книжок просто не помічати, лише хвалити вподобані, чим ми відрізняємося від сусідів.

Цей тип критики майже не залежить від того, де його буде опубліковано. Іноді допис в болзі може бути ефективнішим за публікацію в ЗМІ.

Критиків, які пишуть критичні колонки з певною періодичністю, тобто власне рецензентів, вже значно менше. Добре, якщо набереться чотири десятки. ЗМІ, які приділяють увагу літературі, байдуже паперових чи електронних, в нас, виявляється вже не так і багато, десь два десятки. І лише одиниці з рецензентів пишуть ці колонки дійсно регулярно, щотижня, місяць за місяцем, рок за роком.

А питання, яке мене спонукало усе це рахувати, звучало б так. "Чому в нас немає дійсно авторитетних критиків, чиє слово було б здатне напряму впливати на продажі, як відбувається, скажімо, у Франції, де рецензія певного критика гарантує книжці захмарні продажі?" Але я оптиміст, тому ставлю ще друге питання. "Чи є шанси, що такі критики в нас незабаром з'являться?" Більш того, маю відчуття, що вони в нас ось-ось з'являться. І навіть знаю кандидатів на цю посаду :)

Було б дивно, якби це своє спостереження над ЖЖ я теж записав у ФБ. :)

Після всіх втрат в силу різноманітних причин моя френдстічка геть позбулася різноманітного флуду і перепосту. Тобто залишилися у ЖЖ саме ті, хто писав щоденники, знімав оригінальні або розшукував якісь вінтажні фото, публікував статті - все те, що називали нелюбимим мною словом контент. Читати це стало цікавіше. А весь флуд і пруфлінки перемістилися у ФБ, бо там це зручніше робити. Втім, великих текстів там гарантовано не читають. В купі з тим, що там це не індексується пошуковими машинами, навіть свої власні старі записи іноді найти проблематично. Така собі силосна башта. І все ж таки все виглядає дуже живчиком.

Шкода, що виявилося, що флуд, який ми так лаяли, і є ознакою життя.

Ми продовжуємо цей серіал рівно через два роки по тому, як опубліковано останню серію, що звичайно ж завелика перерва, та нас вибачає те, що ці два роки часу ми не гаяли, а перевіряли деякі висловлені до цього припущення на практиці. Тож сідайте зручненько, має бути цікаво.

В попередніх серіях ми наскільки можливо ретельно й занудно розглянули перетворення книжки від (електронного) рукопису до електронного ж тексту на бібліотечному сайті через різноманітні паперові фази, а також перші спроби деяких авторів обійтися без паперових версій книжки взагалі, що не принесло їм щастя.

Також ми з усіх сил намагалися уникнути тверджень про антогонізм паперового та електронного стану книжки, чим грішать усі коментатори як з табору паперуанців, так із табору електроніків. Більш того, усі їхні твердження, взяті окремо, як от, ніщо не замінить паперової книжки, чи там, електрони рятують берізки, видаються нам доречними і справедливими, з якого б табору вони не лунали. Тож ми запідозрили, що справа не в самих висловлюваннях, а в тому порядку, в якому вони пролунали. І все стане на свої місця, варто електронну книгу поставити в ланцюжку перетворень на належне їй місце не після паперового примірника, а перед ним.

Отож, електронний рукопис – електронна (піксельна) книжка – паперова книжка

І все має стати на свої місця.

І таки стало.

( Read more... )

12) Для стимулювання продажів паперової версії проводилася рекламна кампанія в Інтернеті з використанням „демонстраційної” (тобто часткової) електронної версії, банерів, контекстної реклами в пошукових машинах і спеціально „заточених” під продаж книжок в офлайнових книгарнях сторінок сайту „Автура”. Кампанія пройшла успішно, початкові продажі зросли.

Міша крокує по сайтах електрокниг :)

А.Гераскіна (Саніна). Його звуть Міша... або Зорі в макаронах : оповідання

Ну що вам сказати? Чутки про смерть паперової книжки, принаймні в нашій країні, виявилися передчасними. Вона і надалі залишається єдиною "точкою прибутку" з якої автор може отримати свій гонорар, а значить існуватиме. Інша справа, що можливо трохи подорожчає і друкуватиметься на замовлення, щоб не плодити надлишкових накладів і не заморожувати обігових коштів. Втім, здається вона і так вже подорожчала і зробила прінт-он-діманд економічно виправданим.

А навіщо ж тоді електронна? Вже чи не рік питаю про це у всіх знайомих видавців, які кинулися еспериментувати з електронними книжками, і ніхто мені ще не відповів. Після перших спроб більшість, схоже, зійшлася на тому, що треба робити дитячі книжки англійською і просувати на закордон. На моє питання, чим їхні книжки відрізнятимуться від мультиків, теж ще жоден видавець не відповів, але то таке. Дітям мультиків може й треба.

Причин же видавати в електронному вигляді дорослі книжки не бачу жодної: там є покупці електронних книжок, але для українських книжок нема аудиторії, тут аудиторія, начебто, є, але нема покупців. За паперову ж таки потроху платять, і навіть кажуть "дайте дві" :)

Тобто насправді причина для видання електроверсій є, але без паралельної папервої версії це нонсенс. Чисто для реклами, і все. Це дешевше, ніж купляти банери.

А.Гераскіна (Саніна). Його звуть Міша... або Зорі в макаронах : оповідання

Сучасна книжка існує одразу в декількох „агрегатних станах” – електронному, друкованому, аудіо тощо. Досі все зазвичай починалося з паперової книжки, а потім вже вона оцифровувалася, озвучувалася тощо. В той же час, саме паперова версія вимагає найбільших коштів на продукування накладу, в той час як вартість „тиражування” електронних версій прямує до нуля.

Тож в 2010 році ми задумалися, чи виправдано в такому випадку ставити саме паперову версію на початку цього технологічного ланцюжка. Це мало результатом появу збірки оповідань Антона Санченка „Нариси бурси” та перекладу роману американського капітана Джошуа Слокама „Навколосвітня подорож вітрильником наодинці” спочатку в електронному вигляді. Це себе повністю виправдало, в 2011 вийшли друком паперові наклади обох книжок у традиційних видавництвах.

Книжка Ані Гераскіної „Його звуть Міша...” видалася нам придатною для наступного логічного кроку – паралельного розповсюдження обох версій, при чому паперовий має друкуватися на запит (print-on-demand), тобто його починатимуть друкувати, лише отримавши від вас замовлення на сайті „Автура”. Сподіваємося, цей наш дослід теж виявиться успішним. Так, книжка коштуватиме трохи дорожче, ніж надрукована одразу великим накладом, але мають вирішитися безліч проблем, які зараз не дозволяють українським видавництвам сміливіше експериментувати з книжками молодих авторів. А саме помітне скорочення „новоприбулих” авторів після кризи 2009 року видається нам однією з відчутних проблем нашої літератури і книжкового ринку. До того ж, таким чином покупці цієї книжки мають гарну нагоду врятувати декілька берізок.

Скачати електронну версію в PDF можна за лінком. Замовити паперову версію по ціні 20 грн. можна прямо в коментах.

ЗІ. Це мій пеший досвід видання не своєї книжки. Самому цікаво, що з цього вийде.

Дуже чекаю на цю книжку. На мою думку її мали б видати ще 2009 року. Оскільки бралося за це два видавництва і жодне так і не видало, вирішив посприяти цьому сам. Нижче одне з Аніних оповідань.

Рейсовий


Ми їдемо в райцентр по магазінах. Я, мама і бабуня. Мама хоче папі бритву, а собі туфлі на весну. Баба хоче колготи тьоплі. А я хочу додому. Бо ми обов’язково ще підем вибирать обої для майбутнього ремонту, сільодку і два календаря з Хуліо Іглєсіасом (нам і сусідам).

З нами їде баба Клава Харчишина. І везе Стьопку. Стьопка – це здоровий індик. Вона його кожен рік, як розсердиться, везе на базар продавати (бо в нас всі Стьопу знають, і про то, шо в нього характєр хуже, чим у завгоспа дяді Гриші (а це показатєль!) наслишані ).


Правда, окрім індика в баби Клави і нема нікого: чоловік помер, дочка в Італії, то вона його продає швидше для профілактики, у виховних цілях.
Ось і зараз.

– Бабуль, будеш морожене?
– Кушай, я не люблю.
– Як не любиш? Зовсім?
– Зовсім не люблю. Кушай, кушай.
– Зовсім? Бо я їстиму!
– Да.
– І стаканчик!
– Да.
– Точно не любиш?
– Міша, не патякай, а їж, бо тече!


Коли я не хочу бути міліціонером (а це буває тілько, коли я хочу бути пожарніком), я іногда придумую, шо непогано було би бути ще і співаком. Діду кажуть, шо Муслім Магомаєв мені не світе. Но я не дуже і расстраіваюсь! Бо, по-перше, не знаю, хто це такий, а, по-друге, точно або араб, або узбек.
А на класному часі ми вчили, що я – Українець! Що я повинен гордіцца. І ми цілий урок всім класом сиділи і горділісь. А Мельник аж стьорку в носа засунув!

– Мам, а ти купиш мені пістолет? Той. що водой стріля.
– Нашо він тобі? Купим зошитів.
– Зошитами по коровах не поцілиш...



В автобусі мене укачує. Я бовтаю ногами, їм карамельку і тошню в кульочок. Помітив, якщо їсиш малінову канфєту, то в кульочку все червоне. А апельсинову – оранжеве. Красота!


А наш рейсовий летить і падає, летить і падає. Через дорожню розмітку, через лісосмуги, понівечені поля. І мені здається, що я кріт, який виповз на землю та раптом - прозрів.
Я навіть починаю жмуритися, як він. Дивіться! – отак.

Стаффорд Ед. Уздовж Амазонки. 860 днів. Неможливе завдання. Неймовірна подорож.

Мабуть традиції написання заголовків статей для пошукових роботів вже впливають і на назви книжок. Прочитав оце назву Стаффорда - і аннотації вже не треба читати :)

Видавати літературні часописи та альманахи – така ж базова потреба будь-якого графомана, як строчити ямби хореєм, чи вальтескоттівські романи про сотника Костомару й гетьмана Брюховецького. Пушкін не тільки писав «Онєгіна» спеціально винайденою для такого випадку онєгінською строфою, але й видавав журнал «Соврємєннік», щоб друкувати Гоголя, який, як відомо, позичив сюжет свого «Ревізора» у того ж Пушкіна. А Панько Куліш не тільки вставляв «привіти» своїм друзям кирило-мефодієвцям і першому ректору відновленої у 21 столітті Могилянки до тексту своєї «Чорної ради», але й видавав часопис «Основа», щоб друкувати Машеньку Марка Вовчка. Іноді мені хочеться стати художником і намалювати на цю тему дві картини «Автор Микола Гоголь потайки занотовує на манжетах анекдот редактора Олександра Пушкіна про ревізора» та «Письменниця Ганна Барвінок знаходить в кабінеті редактора Панька Куліша частину жіночого вбрання письменника Марка Вовчка».

Тобто вже з цих двох класичних прикладів стає зрозумілим, що видання часописів – весела справа. Це в радянський час оті вже згадувані «товстуни» зробили її справою страшенно відповідальною, а отже дуже нудною й надутощокою, а наступнику Пушкіна Некрасову траплялося програти «Соврємєннік» в карти. До речі, „Соврємєннік” тоді виходив накладом 600-700 примірників. Тобто нагадував, швидше, оті напівперіодичні видання України-2000, про які я збираюся писати, ніж ті пафосні «товстуни»-мільйонники, про які я вже написав кількома розділами раніше.

Бо якщо є справді вічна потреба людини писучої, то це потреба десь друкуватися. Тож не дивно, що нові, добре забуті старі й якісь пульсуючі часописи виникали весь час, щоб через номер-другий тихо-мирно, або й з тріском і скандалами, припинити своє існування. Зазвичай це траплялося одразу по тому, як головному редактору вдавалося опублікувати на сторінках свого часопису свій роман-трилогію, яку відмовилися публікувати усі інші через брак фінансування. Втім, не всі меценати тогочасних журналів були корисливими графоманами, траплялися серед них і фанатичні читачі, які самі нічого не писали, і навіть горілкою торгували тільки з любові до мистецтва – щоб було на що видавати оті часописи. Тому мене аж ніяк не дивують культові часописи, до редакції яких треба пробиратися через кондитерський відділ супермаркета.

Мене дуже тішить, наприклад, історія з журналом «Однокласник» і тодішнім мером Києва Омельченком. В нього саме онука до школи пішла, а читати дитині й нічого. Отож Сан Санич хазяйновито й терміново знайшов у міському бюджеті гроші, щоб профінансувати саме журнал для школярів. «Однокласник» вражав усю свою автуру невідворотністю гонорарів – річ, про яку автори більшості тодішніх журналів вже просто забули й боялися навіть спитати в редакціях, щоб головний редактор не почав битися в істериці й нищити ні в чому не винні вазони на підвіконнях. А «Однокласник», виявляється, міг впродовж року розшукувати автора, в якого змінилася адреса, телефон і прізвище, щоб заплатити йому кревні й примусити розписатися у відомості.

А ось «Молоду Україну», яка теж фінансувалася з міського бюджету, і теж, подейкують, самонадіяно платила гонорари, Сан Санич закрив, бо сучукрліти матюкалися й постмодернічали. А ну як онука випадково вподобає той постмодерн? Втім, скажімо, «Четверту революцію» Солодька Доній в МУ встиг надрукувати, перш ніж подався в депутати, й на тому спасибі. Природа не терпить порожнечі. Варто було зловмисникам закрити «Молоду Україну», як... Втім, ця історія варта докладнішої оповіді.

Одного дня я знічев’я зайшов у гості до свого друга Олексія Нікітіна попити пива «Оболонь», тоді воно ще було смачним, і вийшов звідти вже редактором щойно заснованого часопису „Фабула”. Вірніше – третиною редактора, бо часопис виявився тримовним, англо-українсько-російським, і мені доручили українську його дивізію. А сталося це тому, що саме в той же час з тієї ж причини у гості до Нікітіна зайшов не тільки я, але й ірландець на ймення Оуен, який вже декілька років мешкав у Києві постійно, і святкував день Святого Патріка щоп’ятниці в пабі «О’Брайанс», де Нікітін його колись і здибав. Треба сказати, що інший генделик, «Ольжин двір», в подальшому став нашою штаб-квартирою, видавати журнал у пивному барі, під фірмовий салат „Холестеринчик” – то було дуже по-ірландськи і дуже правильно, і, підозрюю, що значно веселіше, ніж у солідній редакціїї з секретарками, редакційними колегіями й здачею номера і друк. Недарма Нікітін пізніше зробив той «Ольжин двір» основним місцем дії свого роману «Маджонг» про київських букіністів, художників, бандитів, білявих мільйонерок і рукопис третього тому «Мертвих душ». Почитайте якось принагідно, Київ, який ми любили, схоже, скоро залишиться лише в таких ось романах.


( Read more... )

Кажуть, скільки мов знаєш, стільки раз ти людина. Втім, не скажу, що всі ці люди мені подобаються. Локальним наслідком з цього правила є також те, що скільки знаєш мов – стільки й інтернетів маєш.

Український сегмент мережі, я зараз не про доменний, а про мовний поділ, повторював фази розвитку американського та російського з деяким запізненням і вже на новому витку технологічного розвитку. Він не мав періоду «голого ХТМЛ-ю» і починався одразу як вебдванольний. Було кілька років тому модно просторікувати про отой Веб 2.0 і згенерований користувачем зміст, який називали бридким словом контент. Той ЖЖ не вбив жодного українського літературного сайту, бо вже існував декілька років, коли уанет дозрів до літератури. Українські сайти одразу починалися як сайти самопублікації, без жодних маніфестів і гіпертекстових романів. Нагадаю, що йдеться саме про україномовні сайти, бо усі російськомовні графомани України прекрасно почувалися на Мошковському „Саміздаті” чи згодом на вже згадуваній „Прозі.ру”. Тож не дивно, що в нас жоден російськомовний літературний проект так і не „вистрілив”.

Боюся щось сплутати, але здається, що першим був «Самвидав» giggster’а, відомого також як «директор інтернету». Чи не так. «Лабіринти українського самвидаву» Олександра Ворошила, відомого також як головний редактор видавництва «Буква і цифра». Принаймні він першим в наших палестинах додумався до того, що випробувані в інтернетах тексти можна видавати на папері – у вигляді альманахів («Самвидав», 2002), збірок оповідань різних авторів (8, Жіноча мережева проза, 2004), чи навіть окремих книжок («За наше дєло. Архів професора Денікіна», 2007). Навряд чи це принесло йому щастя, але приклад іншим він таки показав.

Щоб на мене бува не образилися, згадаю сюди ж «Digital романтизм» Гоголівської академії (gak.com.ua) упорядниці Мирослави Сапко (дві штуки), альманах «Спам» від publikator.org.ua Євгенія Германа, декілька випусків «Книгозавра» керчанки Єлени Блонді і навіть сайт «Літклуб» Отара Довженка, який начебто жодного альманаху не видав, проте, скажімо, збірка Олега Коцарева «Неймовірна історія Хлорофітума першого» чи не на половину складається з оповідань, оприлюднених саме на цьому сайті, не кажучи вже про «Квітославу» самого Довженка.

Тобто ні про яку опозицію між мережевою літературою і літературою паперовою в нашому випадку не йшлося з самого початку.


( Read more... )